Олена Теліга: людина, що випередила свій час

Сьогодні, 21 липня, минає 120 років від дня народження Олени Теліги. З нагоди цієї пам’ятної дати колектив Українського інституту національної пам’яті поклав квіти до пам’ятника поетесі біля Бабиного Яру. 

Поетеса, публіцистка, націонал-феміністка, інтелектуалка. Людина, що понад усе любила життя, наповнювала його світлом своєї краси, таланту і любові. Але, не вагаючись, віддала за переконання.  Усе це – про Олену Телігу.

Донька своїх батьків

Олена Теліга у Подєбрадах, 1920-ті роки.

Вона народилася 21 липня 1906 року поблизу Москви, де на той час працював її батько, Іван Опанасович Шовгенів. Батько походив зі Слобожанщини, з родини вільних (державних) селян. Мати, Юліянія (Уляна) Степанівна Нальянч-Качковська – з Поділля, зі Старокостянтинова, з давньої української священицької родини, що мала білоруське коріння. 
Уляна Степанівна вчителювала, Іван Опанасович був гідротехніком і меліоратором, одним з авторів проєкту зрошення Голодного степу у Туркестані, а в часи Української революції – професором Київського політехнічного інституту, директором департаменту водних, шосейних і грунтових доріг міністерства УНР, організатором водного господарства України. Пізніше, на еміграції у Чехословаччині, став професором і першим ректором Української господарської академії.   

До Києва родина Шовгенівих переїхала у 1918-му, коли Олені було 12 років. 

У листопаді 1920-го батько разом з урядом евакуювався до польського Тарнова, а Олена з матір’ю залишилися у Києві. Щоб заробити на життя, працювали в сільських господарствах, міняли та продавали одяг.

В еміграції

У липні 1922-го родина емігрувала до Чехословаччини і оселилася у Подєбрадах. На той час Чехословаччина була однією з найприязніших країн для українських емігрантів, де вільно функціонували українські організації, і Олена увійшла до інтелектуального середовища української молоді – поетів, музикантів, колишніх вояків Армії УНР, які гуртувалися навколо Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Там вона познайомилася з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим і саме там зустріла свого майбутнього чоловіка – бандуриста та колишнього старшину армії УНР Михайла Телігу, який був поруч з нею до останнього дня їхнього життя. 
Попри те, що родина постійно переїжджала, Олена отримала гарну освіту, говорила німецькою, французькою та російськими мовами, але завжди писала лише українською. 

За 36 років свого життя вона написала 38 віршів і низку публіцистичних творів (найвідоміші - “Партачі життя”, феміністський реферат “Якими нас прагнете?”). 

Цей невеликий за обсягом літературний спадок має вагому цінність. У своїх ідеях Олена йшла попереду свого часу, через що про неї говорили як про “людину з майбутнього”: саме вона була в авангарді емансипації еміграційного українського жіноцтва, і на противагу панівному на той час “чоловічому месіанізму” доводила, що саме жінка може стати одним із головних носіїв української національної ідеї.   

Поезію Олени Теліги критики називають “пасіонарною любовною лірикою” – у ній відбивається водночас і її тендітна вишукана жіночність, і твердий характер.  
У вирі боротьби

Та справжньою пристрастю Олени Теліги була Україна. Ще в еміграції вона входила до “Просвіти”, працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН. 

Розкол у лавах ОУН, що стався у 1940 році, сприйняла не лише як важкий удар по українській справі, а й як особисту трагедію. Залишившись у “мельниківському” крилі організації, після початку німецько-радянської війни у складі “похідних груп” ОУН Олена Теліга повернулася до України: разом із Уласом Самчуком вона перетнула кордон між Польщею і Галичиною й дісталася Львова. 
Невдовзі разом із групою Олега Ольжича переїхала до Рівного, де працювала у газеті “Волинь”. А 22 жовтня 1941 року Олена повернулася до окупованого Києва. Її чоловік, Михайло Теліга, приєднався до неї наприкінці листопада 1941-го.
 “...із Києва на еміграцію не поїду”

У столиці Олена Теліга увійшла до складу Української національної ради, очолила створену Ольжичем Спілку українських письменників. Крім того, вона згуртувала літераторів-початківців навколо редагованого нею часопису “Літаври” – колишнього додатку “Література і мистецтво” до одного з періодичних видань ОУН,  газети “Українське слово”. 

“Літаври”, як і “Українське слово”, проіснували недовго – на початку 1942 року почалися репресії проти української громади: німці закрили видання та заарештували редакції. 

Ще із січня 1942-го українські діячі почали виїжджати з Києва. Виїхав і Олег Ольжич. Він доклав чималих зусиль, намагаючись переконати Олену та Михайла залишити Київ. Але вона йому відповіла: “Ще раз із Києва на еміграцію не поїду, не можу. Ми з Михайлом залишаємося в Києві. Ми знаємо, що буде. І ми готові на те”.  

Після розгрому “Українського слова” Олена Теліга отримала пропозицію від німців працювати у відкритому ними “Новому українському слові”. Цю пропозицію вона відкинула і зосередилася на роботі у Спілці українських письменників.      
7 лютого 1942 року гестапо заарештувало понад дві сотні українських діячів, та це не застерегло Олену Телігу від активної діяльності. 9 лютого разом із чоловіком, Михайлом, вона пішла на засідання Спілки письменників – і туди вдерлося гестапо. Михайло міг уникнути арешту: німці оголосили, що ті, хто не входить до Спілки, можуть вийти. Але він дружини не покинув. 

Того ж дня, 9 лютого, до Києва терміново повернувся Олег Ольжич. Він намагався попередити і вивезти Олену й Михайла, та запізнився буквально на кілька годин – їх вже доправили до в’язниці. 
За усними свідченнями, у камері Олена викарбувала на стіні тризуб та слова “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”, втім, цьому немає документального підтвердження. 

Олену і Михайла розстріляли у Бабиному Яру. Точна дата їхнього розстрілу невідома, найчастіше дослідники називають 21 лютого 1942-го. “Вона померла за ідею, а він – за неї”, – так кажуть про Олену і Михайла Теліг.    

Повернення

Ім’я Олени Теліги повернулося на батьківщину із забуття після проголошення Україною незалежності. У 1992 році на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру члени ОУН та патріотична громадськість встановили Пам’ятний Хрест, а у 2017-му - пам’ятник на її честь. Сторіччя з Дня народження Олени Теліги було відзначене на державному рівні. Про неї написані книжки й зняті фільми. Її твори читають і вивчають у школі й університетах. Ідея української незалежної держави, яку Теліга обстоювала за життя, стала реальністю, і сьогодні зі зброєю в руках її захищає нове покоління українських воїнів.