Інноваційна політична діяльність УГС

Гонюкова Лілія Василівна,

д.держ.упр., проф.,

НАДУ при Президентові України

Інноваційна політична діяльність УГС

Витоки сучасної багатопартійності в Україні, багато науковців відносять до підписання СРСР Заключного акта гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 р. Адже підсисання цього акту спонукало діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді «Української суспільної групи сприяння виконанню Гельсінських угод», яка була створена у 1976 p. у Києві. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, була створена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості.

Діяльність УГС з перших її кроків можна назвати інноваційною, що веде до появи нових політичних сенсів і явищ, які в цілому змінюють життя суспільства. Спілка завжди виходила за межі правил з метою поліпшення існуючих умов, відстоюючи права людини та нації на самовизначення. Спілка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. Цю ідею підхопив Народний рух України за перебудову, який  виник навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження України на базі демократичних організацій, передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева, УГС тощо. Сама ідея Руху вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її Київської організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Руху. "8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з’їзд за участю 1109 делегатів, який формалізував створення громадсько-політичної організації "Народний Рух України за перебудову". На з’їзді ухвалено Статут та Програму, обрано керівні органи Руху. Головою Руху став поет та громадський діяч Іван Драч.

9 лютого 1990 р. Рада Міністрів УРСР зареєструвала НРУ як громадсько-політичну організацію. Відстоювання принципів економічного, політичного та ідеологічного плюралізму дозволило на початковому етапі існування Руху об’єднати в його лавах представників різних поглядів та орієнтацій: від комуністів-реформаторів до послідовників інтегрального націоналізму" [1]. На етапі боротьби за становлення української державності держава не розділяла громадські об'єднання і політичні партії, а називала їх громадсько-політичними об'єднаннями. Це можна пояснити інертним продовженням радянської традиції диктату комуністичної партії, адже вона вирішувала яким громадським організаціям бути.

Разом з тим, виступаючи спочатку на підтримку перебудови, Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію. "Рух виявив значну активність у політичній сфері. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України (об'єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени 1989 вдалося внести важливі поправки у вироблений комуністичною номенклатурою проект закону про вибори до Верховної Ради УРСР. З метою участі у виборах до ВР УРСР наприкінці 1989р. на основі Руху був створений Демократичний блок України, що об'єднав сили, опозиційні до Комуністичної партії України. Рух був офіційно зареєстрований владою як громадсько-політична організація 9 лютого 1990. На виборах у березні 1990 Демократичний блок України завоював чверть місць у парламенті УРСР і створив парламентську опозицію – Народну раду. При цьому в 3-х західних областях – Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській – Рух одержав перемогу і прийшов до влади" [2].  УГС послідовно проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав, що мали постати на теренах Радянського Союзу).

З самого початку свого існування Рух намагався відійти від рис політичної партії, хоча ставив політичні завдання. І це вже була певна колізія. Виправити такі суперечності Рух намагався вводячи можливість колективного членства в організації. Але поступово з нього почали виокремлюватися політичні об'єднання з чіткішою ієрархічною структурою та ідеологічними доктринами.

Так, УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії. У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС заявили про її розпуск і створення на її основі Української республіканської партії (УРП). УРП стала першою політичною партію, заснованою в умовах формування багатопартійності, що, власне, і дало поштовх для розвитку такого явища як багатопартійність. Лідери партії - Л. Лук'яненко, С. Хмара - своєю метою проголосили створення Української незалежної соборної держави і перетворення України на цивілізовану європейську державу. У той час ще продовжувала існувати однопартійність де-факто. Хоча вже у 1988 році перебудова дійшла й до виборчого законодавства: було дозволено існування альтернативи комуністичній партії. З цією метою були внесені зміни до Конституції СРСР і у ст. 6 і 7 вже йшлось не про Комуністичну партію, а про партії [3]. До нового органу законодавчої влади, З’їзду народних депутатів СРСР, вибори кандидатів проводились вже на змагальній основі. Але ця змагальність була суто декларативною. Третина кандидатів висувалась від імені громадських організацій, їх обирали всесоюзні ради цих об’єднань. Тож вплинути на рішення окремі громадяни фактично не могли, до того ж керівники рад мали у своєму розпорядженні не один голос, а декілька. Вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у два тури. У першому турі необхідно було набрати більше 50% голосів, у другому просто отримати більшість. Вибори вважались дійсними, якщо участь у них взяли не менше половини виборців округу. З цього закону почалось українське виборче законодавство [4]. Спроби змінити мажоритарну систему були зроблені ще у Верховній Раді першого скликання. У жовтні 1993 р. депутат Анатолій Ткачук (нині директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства) представляв у парламенті концепцію закону про вибори народних депутатів на основі пропорційної виборчої системи у багатомандатних округах з преференціями (відкриті списки). Тоді проти цієї концепції виступили комуністи та окремі націонал-демократи, які боялися "сепаратистських партій". Мажоритарна система залишилася. Нова, більш ефективна атака на мажоритарку, була здійснена після парламентських виборів 1994 р. , до яких націонал-демократи підійшли роздробленими.

Процес формування багатопартійності в Україні, який започаткувала УГС, особливо прискорився після прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому було визначено правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій в Україні.  А першою партією, яка 1990 р. (ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія [5]. У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Соціалістичну партію України.

Новий поштовх становленню багатопартійності надало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України і проведення у грудні цього ж року референдуму з питання державної незалежності України.

До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін. Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступали за національну, унітарну і правову державу, відстоюючи українську національну ідею і християнські цінності, але водночас вони підтримували забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищали приватну власність і вкрай негативно ставлись до лівих сил. Українська республіканська партія стала найбільш наближеною до ідеології неоконсерватизму серед правих партій незалежної України. Згідно з заявами її ідеологів вона позиціонувалася як партія правого центру, носій традиційних консервативно-ліберальних і християнських цінностей. Зразком для себе партія вважала сучасний американський неоконсерватизм, який характеризується курсом на відстоювання таких цінностей, як широкі індивідуальні права і свободи, ідейний плюралізм, приватна власність та лібералізація економіки. Лідер партії Левко Лук'яненко був категоричним противником федеративного устрою України і двомовності в окремих її регіонах. Він вважав, що українцям потрібна національна консолідація для творення власної державності, а національні меншини мають право на культурно-національну автономію.

Ставлення до українсько-російських відносин і майбутнього державного устрою України УРП знайшло відображення в ухвалі, прийнятій на громадсько-політичній конференції «Українсько-російські взаємини в суверенній Україні» у Львові 4 січня 1991 року. Учасники конференції вважали, що в незалежній Україні інтереси російської громади забезпечить національно-культурна автономія, яка базуватиметься на засадах самоврядування за сприяння держави та вільного розвитку зв'язків з історичною Батьківщиною — Росією. Стосовно Криму вважалося доцільною формою забезпечення інтересів усіх національних громад територіально-адміністративну автономію в складі України. Рівноправна участь росіян у політичному, державному, господарському і культурному житті слугувала б «згуртуванню усіх творчих сил народу, для виведення із кризи і подальшого розвитку нашої спільної Вітчизни — України». Визначальним фактором вважалося «почуття солідарності громадян України незалежно від походження і соціального становища».

На III з'їзді Республіканської партії у травні 1992 р. відбувся розкол між прихильниками поміркованої лінії і радикалами.  У результаті різних поглядів на тактичні дії партії у 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), група на чолі зі Степаном Хмарою. Тим часом, у зв'язку з призначенням Левка Лук'яненка Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді головою УРП було обрано Михайла Гориня. Л. Лук'яненко при цьому залишився почесним головою партії.

Республіканська партія і Демократична партія України стали ініціаторами створення 2 серпня 1992 р. політичного блоку Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), до складу якого увійшло 18 політичних партій і громадських організацій. У лютому 1993 р. УРП і КНДС стали ініціаторами створення Антикомуністичного антиімперського фронту України (ААФ).

Формуванням політичних блоків при слабких і нечисельних політичних партіях безумовно привертали увагу суспільства. На весну 1993 р. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:

- консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);

- націонал-демократичний центр (РУХ);

- націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);

- соціал-ліберальний («Нова Україна»);

- націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ тощо).

УРП з початку свого створення вела активну політичну діяльність, на відміну від інших партій, що створювались і створюються під вибори. Партія брала участь у президентських виборах 1 грудня 1991 року. Кандидат від УРП Левко Лук'яненко посів третє місце після Леоніда Кравчука й В'ячеслава Чорновола, набравши 4,49 % голосів [6].

Для координування дій напарламентських виборах за ініціативою УРП і Демократичної партії, які входили до Конгресу національно-демократичних сил (КНДС) у грудні 1993 р. було створено Нараду демократичних партій і організацій. Лідери урочисто дали клятву забути чвари та об'єднати зусилля у боротьбі за перемогу демократії.

Проте спроба окремих партій використати це об'єднання для задоволення своїх інтересів призвела до того, що не встигло висохнути чорнило, як розпочалося відкликання підписів. Об'єднання фактично померло, так і не почавши діяти.

У результаті КНДСівці створили передвиборне Демократичне об’єднання "Україна", котре формально об’єднало понад тридцять партій і громадських організацій, але до нього не увійшла низка політичних сил, серед яких — Народний рух України.

Рухівці критикували КНДС за лояльність до тодішнього президента Леоніда Кравчука та небажання висувати своїх кандидатів у тих округах, у яких висувалися пропрезидентські кандидати, а також за те, що вони хотіли балотуватись в округах, де позиції представників влади були найслабкішими.

Інші ж навпаки, закидали Рухові шантаж: або ти висуваєшся від Руху, аби ми виставляємо проти тебе свого кандидата - незалежно від того, підтримуєш ти до нацдемів чи комуністів.

При цьому політики більше раділи з програшу своїх конкурентів із націонал-демократичного табору, ніж перемозі над ідеологічними супротивниками [7 ].

У 1994 напередодні парламентських виборів УРП взяла активну участь у створенні демократичного об'єднання «Україна». Партія висунула 137 кандидатів у народні депутати, ставши четвертою після КПУ, СПУ і НРУ за кількістю висунутих кандидатів. На парламентських виборах 1994 р. здобула 11 мандатів. Депутами від УРП стали Микола Горбаль, Євген Пронюк, Левко Горохівський, Микола Поровський, Михайло Павловський, Олександр Шандрюк, Юрій Оробець, Богдан Ярошинський, Роман Безсмертний, Левко Лук'яненко, Богдан Горинь. Однак партійний лідер Михайло Горинь програв на виборах Степану Хмарі. У Верховній Раді депутати від УРП стали ядром депутатської фракції «Державність», яку очолив академік Юхновський. Після перемоги на президентських виборах 1994 р. Леоніда Кучми партія перейшла в опозицію до президентського курсу — V з'їзд партії, який відбувся 10 вересня 1994 р., проголосив про перехід в опозицію. Це була нова для українського політикуму діяльність, яка давала можливість у правовому полі критикувати  владу і пропонувати своє бачення вирішення нагальних суспільних проблем. Діяльність УРП спрямовувалась на напрацювання нової такти, нових форм і методів легальної політичної боротьби.

На VI з'їзді УРП, що пройшов 21-22 жовтня 1995 р., відбулася певна корекція політичного курсу партії, зміна орієнтирів та керівництва: головою партії було обрано Богдана Ярошинського, що призвело до значної радикалізації політичного курсу республіканців. Внаслідок цього частина депутатів — членів УРП залишила фракцію «Державність».

14-15 грудня 1996 р. відбувся черговий з'їзд УРП, який засвідчив значні розходження щодо курсу партії серед її керівництва: Л. Лук'яненко і Б. Ярошинський виступали за перехід у жорстку опозицію до всіх гілок існуючої влади, радикалізацію діяльності партії. Михайло і Богдан Горині, а також Микола Поровський відстоювали більш поміркований курс, вибіркову співпрацю із чинною владою, блокування з правоцентристськими організаціями, проведення просвітницької діяльності, необхідність консолідації української нації. З мінімальною перевагою на посаду голови партії було переобрано Б. Ярошинського. Після з'їзду боротьба двох ліній в УРП набрала рис непримиренності. Група Поровського і братів Горинів наполягала на проведенні позачергового з'їзду партії і зміни керівництва. Керівництво УРП на чолі з Левком Лук'яненком і Богданом Ярошинським звинуватило Горинів, Поровського, Горбаля у розкольницькій діяльності і на Раді УРП у березні 1997 р. вони були виключені з партії (згодом утворили Республіканську християнську партію. Партія поступово вчилась вести партійно-ідеологічні дискусії. Брак ресурсів спонука партію до пошуку союзників у виборчій боротьбі. Блокуючись перед березневими виборами 1998 р. з іншими націоналістичними організаціями, УРП спільно з Конгресом українських націоналістів утворили виборчий блок партій «Національний фронт», куди, крім цих партій, увійшли і такі радикальні організації як Українська консервативна республіканська партія і об'єднання «Державна самостійність України». Разом з тим, на виборах 1998 р. «Національний фронт» отримав 2,7% голосів виборців і не здобув представництва у Верховній Раді України. В тому ж році головою УРП обрано Олександра Шандрюка. У 2000 році головою партії знову став Левко Лук'яненко.  9 лютого 2001 створено Форум національного порятунку (ФНП), до складу якого входили партія «Батьківщина», Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська народна партія «Собор», Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-демократична партія і Патріотична партія. Пізніше, у листопаді 2001 року, на базі ФНП був створений «Блок Юлії Тимошенко». 21 квітня 2002 одночасно пройшли другий етап XII З'їзду УРП і другий етап III З'їзду Української народної партії «Собор» (УНП «С»), на яких було ухвалене рішення про злиття в одну партію за назвою Українська республіканська партія «Собор». До об'єднання ввійшла також Українська християнсько-демократична партія. Головою партії був обраний Анатолій Матвієнко. Це був зразок об'єднавчої партійної діяльності як результат пошуку ресурсів для подальшої політичної боротьби.

На парламентських виборах 2002 р. УРП «Собор» йшла в складі «Блоку Юлії Тимошенко» (БЮТ) і здобула сім мандатів. На президентських виборах 2004 УРП «С» підтримала кандидатуру Віктора Ющенка. Згодом Анатолій Матвієнко був призначений прем'єр-міністром Автономної Республіки Крим. Після відставки уряду Юлії Тимошенко 8 вересня 2005 р. «Собор» розколовся на прихильників подальшого співробітництва з Юлією Тимошенко, яких очолював Левко Лук'яненко, і прихильників зближення з «Нашою Україною», очолюваних головою партії Анатолієм Матвієнко. Розкол відбувся 22 жовтня 2005 р., на XV позачерговому з'їзді.

Метою Української республіканської партії сьогодні проголошується розбудова самостійної, соборної, демократичної, правової, унітарної і заможної Української держави та розвиток самобутньої й модерної української нації, яка постає унікальною складовою світової спільноти націй завдяки українській мові, символіці, звичаям, традиційним цінностям і атрибутам державності. Базовою ідеологією УРП з  часу її створення незмінно залишається українська національна ідея, яка розуміється як відстоювання національних інтересів у всіх сферах життєдіяльності Української держави та здійснення права українців на збереження і модерний розвиток своєї неповторної культури у спільноті народів світу. Метою сучасної УРП є розбудова самостійної, соборної, демократичної, правової, унітарної і заможної Української держави та розвиток самобутньої й модерної української нації, яка постає унікальною складовою світової спільноти націй завдяки українській мові, символіці, звичаям, традиційним цінностям і атрибутам державності [8].

Короткий огляд історії Української республіканської партії, створеної Українською гельсінською спілкою яскраво демонструє інноваційну діяльність останньої. Саме УГС, відстоюючи права українців, боролась новими методами за незалежну українську державу, використовуючи зміну міжнародної ситуації. Саме УГС заснувала першу альтернативну Комуністичній партію на теренах України, створивши тим самим прецедент і зразок для наслідування. Створення політичних партій підштовхнуло владу до формування політичного поля регулювання їх діяльності. Діяльність Української гельсінської спілки кардинально змінило обличчя Української держави, зробило її політично і ідеологічно різноманітними.

Література:

1. З історії створення та діяльності крайової організації «Народний Рух України за перебудову» (з нагоди 25-ї річниці створення громадсько-політичної організації). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cv.archives.gov.ua/narodnij_rux.html
2. Гарань О.В., Сидорчук О.В. Народний рух України [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.history.org.ua/?termin=Narodnyj_rukh (останній перегляд: 30.01.2019)
3. Закон СССР от 14 марта 1990 г. N 1360-I "Об учреждении поста Президента СССР и внесении изменений и дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР". – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://constitution.garant.ru/history/ussr-rsfsr/1977/zakony/185465/
4. Закон Української Радянської соціалістичної республіки Про вибори народних депутатів Української РСР. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/8304-11
5. Політичні партії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :   https://minjust.gov.ua/unitarylist
6. Українська республіканська партія.  – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :   https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D1%8F
7. Васильченко С. Загублена мажоритарка. Як політики підлаштовували під себе вибори. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/25/87099/
8. Програма Української республіканської партії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://urp1990.com.ua/p7-programa-partiyi