Росія вбиває: українські діячі – жертви війни
21 березня 2022 року Український інститут національної пам’яті розпочав рубрику «Росія вбиває», в якій розповідаємо про цивільних культурних, духовних та спортивних діячів, які стали жертвами російської агресії.
23 січня 2024 року в Києві вкотре пережив російську ракетну атаку. Сили ППО знищили близько двох десятків ракет, однак повністю закрити небо не вдалося. Уламки однієї з ракет упали на спорткомплекс одного із найстаріших у Києві спортивних товариств – «Локомотив» та пошкодили гуртожиток «Укрзалізниці», де проживали більше сотні родин, у тому числі та тимчасово переміщених із Маріуполя, Херсона, Мелітополя.
Того ранку в спорткомплексі дітей іще не було, але кілька шанувальників здорового способу життя прийшли на ранкове тренування. Серед них – і відомий у Києві паверліфтер, чемпіон з бодибілдингу та тренер Михайло Донський.
Михайло був корінним киянином і страшенно любив старий Київ, цікавився історією та його людьми. Закінчив художній технікум, став художником, писав вірші. Взагалі був цікавою творчою людиною, закоханою в життя.
Однак, справжнім його покликанням стала мануальна терапія, якій він присвятив понад 30 років. У Михайла Олександровича були золоті руки. «Мій стан вже під час сеансу одразу покращав. Я вдячна лікарю, дякую», «Цей лікар просто чарівник! Таких фахівців мають знати всі, у кого подібні проблеми! Багато лікарів пропонували хірургічне втручання, але цей лікар після сеансу поставив мене на ноги! Рекомендую всім!», – такі захоплені відгуки можна прочитати про лікаря в інтернеті.
Ще одним його захопленням став спорт, важка атлетика. Михайло Донський був професійним паверліфтером. Двічі виборював титул чемпіона Європи з бодибілдингу серед ветеранів. Своїм досвідом і знаннями щедро ділився з іншими.
«Міша був тренером та наставником для мене і багатьох моїх друзів. Ця людина є цілою епохою… Наше знайомство почалося на початку лихих 90-их. Спортивний зал, який Міша очолював, був розташований на вулиці Коцюбинського. Усі тренажери, які були на той час там, зробив він. Поступово цей зал перетворився на наш другий дім, а Міхаїл Санич на якомусь етапі навіть переїхав туди жити! Він був справжнім киянином та дуже любив наше місто. Показав нам, як можна досягати поставлених цілей, попри перепони», – згадує про нього друг Сергій Бут.
У свої 71 Михайло Олександрович продовжував активно займатися спортом. От і 23 січня о 7-й ранку він уже був у спорткомплексі, працював на тренажерах, коли туди прилетів уламок російської ракети.
Три дні лікарі боролися за життя спортсмена, але поранення виявилися надто складними. 26 січня Михайло Донський помер у лікарні, не приходячи до тями. Похорон відбувся сьогодні...
29 грудня росіяни атакували Україну «Шахедами» та ракетами. У той день Росія випустила за кілька годин 158 повітряних цілей. Серед об’єктів атаки був і Львів. Внаслідок обстрілу постраждали десятки житлових будинків, 3 школи та ліцей, 24 людини було травмовано. Пізніше ДСНС повідомила, що під завалами будинку на вулиці Хоткевича було виявлено загиблого чоловіка 1979 року народження.
Ним виявився відомий баскетболіст, гравець Маріупольського «Азовмашу», київського «Будівельника» та «Дніпра» та інших команд, зокрема і в Болгарії, тренер та майстер спорту України міжнародного класу Віктор Кобзистий.
Ще в школі Віктор захопився хокеєм, марив футболом, але через високий зріст довелося зупинити вибір на баскетболі. І тут він досяг неабияких успіхів – уже в 17-річному віці його назвали найкращим баскетболістом країни. Пізніше він двічі грав за українську збірну на чемпіонатах Європи (у 2001 та 2005 роках), став віцечемпіон і чемпіоном України.
Після завершення кар’єри у 2011 році перейшов на тренерські посади. Працював у тренерському штабі «Будівельника», на посту президента баскетбольного клубу «Кремінь» робив усе для відродження баскетболу у рідному Кременчузі та виховання молодої зміни. Остання тренерська посада – головний тренер жіночої команди «Динамо».
«Велика Людина, з великим серцем й шаленим відчуттям справедливості. Віктор Кобзистий. Спортсмен, тренер, друг. Його сьогодні вранці вбила русня своєю грьобаною ракетою у Львові. Пам'ятаю, як ти, мабуть, тоді вперше, з' явився у спортзалі. І як стрімко ти став серед хлопців своїм і по життю, й у баскетболі. Тренер, Олексій Альбертович, тоді безапеляційно (й згодом стало зрозуміло, що пророчо) заявив: він заграє. Бо окрім таланту мав – характер. І шалену працездатність. Ми вас називали тоді «малими». Бо самі були трохи старші. На кілька років. Але, той «шорох», що його наводив ти зі своїми друзями по команді з провінційного Кременчука і в Україні й за кордоном, нам всім було далеко до нього», - так відгукнулися в соцмережах друзі тренера.
За іронією долі, першим професійним клубом у кар’єрі Віктора Кобзистого була російська «Самара», де він грав з 1996 по 1999 роки. Після 2014 року його так само кликали в Крим чи Росію, але він вибрав батьківщину.
Віктору Кобзистому було 44 роки. Лишилася дружина і два сини.
4 березня 2022 року рашисти практично впритул розстріляли цивільне авто, яким намагалися виїхати з Бучі 63-річна Наталія Соколовська та її чоловік Андрій Мироненко. Жінка загинула на місці, а чоловік отримав поранення. Йому вдалося вибратися з машини до того, як вона вибухнула. Добу поранений переховувався у місцевих, які надали допомогу, а тоді через російські блокпости та зруйнований міст у Романівці вибрався до Києва, де його зустріли дочка з зятем та онуками. На той час вони вже знали, що мами немає в живих.
Наталя Соколовська все життя розмовляла українською попри те, що народилася в Бішкеку, а більшість часу прожила на Донбасі: у Довжанську, Луганську та Щасті. Перша освіта була інженерна, а в 90-х отримала диплом викладача української мови та літератури. Працювала вчителькою української мови, малювання, креслення, трудового навчання. Понад 10 років відповідала за культурно-масовий сектор Луганського державного медичного університету.
Активну життєву позицію Наталя успадкувала від діда – відомого поета художника, священника УАПЦ та бандуриста Миколи Сарма-Соколовського, який близько 30 років провів у сталінських таборах за проукраїнську позицію й участь у підпіллі ОУН, кілька разів утікав з-під варти. Микола Олександрович теж був зі священницької родини. Доля дарувала йому знайомство з родичем Тараса Шевченка Фотієм Красницьким, який учив його малювання, та племінником Петлюри, майбутнім Патріархом УАПЦ Мстиславом (Скрипником), який особисто рукоположив його в диякони. Він дожив до 92 років і наприкінці життя долучився до становлення Народного руху України на Луганщині та Дніпропетровщині. «У нас завжди сім’я була україномовною. Ми тоді бували на різних мітингах, і я теж там була, у 7 років вірші читала», – згадує донька Наталі Оксана Мироненко.
Мала Наталя Соколовська і багато творчих обдарувань – малювала, як дід, грала на фортепіано, вишивала, шила, в'язала, співала, танцювала, робила прикраси з бісеру. До Бучі вона переїхала з чоловіком зі Щастя 23 лютого – діти наполягли, вважаючи, що тут буде безпечніше, ніж на Луганщині, де почастішали обстріли та зростала напруга.
А з наступного дня під обстрілами опинилася і сама Буча. Кілька днів Наталя з Андрієм сподівалися перечекати біду вдома (діти з онуками на той час уже були в Києві), а 4 березня подзвонили й сказали, що будуть таки вибиратися до Києва. Вони не знали, що всі виїзди з міста уже перекрили російські війська. Коли пролунали постріли, Наталя якраз розмовляла телефоном з донькою Юлею.
Тіло Наталі Соколовської знайшли в обгорілій машині лише після деокупації Бучі. Поряд лежав флакон улюблених парфумів, розплавлені ножиці для рукоділля, бісер.
У пам’ять про маму доньки Оксана та Юля організували в Івано-Франківську благодійний фонд «Наш Сокіл», який нині займається опікою і розселенням постраждалих від війни, у першу чергу – старих та інвалідів, а також медичною допомогою військовим і цивільним, постраждалим на війні.
4 березня 2022 року в Бучі рашисти розстріляли іще кілька цивільних авто, серед яких була і машина волонтерів, що приїхали допомагати людям.
Їх було двоє. Даня і Юля. Данило Куриленко і Юлія Петра. Чоловік і дружина. Закохана пара. Обоє – фанати реконструкторського руху і члени Клубу історичної реконструкції «Рарог». Обоє – молоді й натхненні.
Данило народився в Новій Каховці. Закінчив Київський лінгвістичний університет, де вивчав англійську та норвезьку. Знайшов себе в ІТ-сфері.
Історичною реконструкцією захопився ще в шкільні роки – його спеціалізацією було Раннє Середньовіччя, Епоха вікінгів. На одному з фестивалів у складі української команди навіть виграв золото в групових поєдинках у середньовічних боях на мечах. Він мав почуття гумору, легко знаходив спільну мову з людьми, першим у клубі налагодив контакти із закордонними реконструкторами.
Захоплювався туризмом, ходив на байдарках, любив спорт. «А ще він дуже любив космос. Для нього найкращий подарунок на день народження – це щось, пов’язане з космосом. У нього у квартирі на балконі стояв справжній телескоп і він часто вечорами роздивлявся зоряне небо», – згадує його колега по клубу «Рарог» Надія Васильєва.
Зі своєю майбутньою дружиною Юлею він теж познайомився на одному із реконструкторських фестивалів, в Кам’янці-Подільському. Юля була з «іншої епохи», захоплювалася Пізнім Середньовіччям. А ще – закінчила університет за спеціальністю «туризм», працювала менеджеркою з туризму, любила танці, фотографувала, разом із мамою вигадувала костюми для фотосесій.
Але зорі зійшлися так, що за вісім років Даня і Юля вже не могли уявити себе одне без одного. Вони разом подорожували, разом мріяли. У 2021 році пара одружилася. А з 2022-го Київ став постійною мішенню для російських обстрілів.
24 червня 2023 року уламки російської ракети впали на житловий будинок в Солом’янському районі столиці. Тієї ночі у повітряному просторі навколо Києва було виявлено та знищено понад 20 ракет. Це була восьма повітряна атака на столицю за червень.
Тієї ночі загинуло п’ятеро мирних жителів, ще 11 отримали поранення. Серед загиблих були й Даня та Юля.
Росія вбиває!
«Ти ходила самим краєм війни, розуміючи який він гострий», ‒ так написала про свою колегу Вікторію Амеліну львівська поетка Галина Крук. А вона інакше не могла. Активна, небайдужа, вона несла людям правду і світло і сама була тією правдою і світлом.
Вона завжди була з Україною і обирала Україну. Ще в дитинстві переїхала з рідного Львова до комфортної Канади – але повернулася. 2007 року здобула ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка» з відзнакою, працювала в міжнародних технологічних компаніях. І водночас – почала писати.
Її дебютний роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» увійшов у десятку найкращих прозових видань за версією премії «ЛітАкцент року – 2014». Наступні – дитячі «Хтось, або Водяне Серце» та «Е-е-есторії екскаватора Еки», дорослий роман «Дім для Дома» теж були відзначенні багатьма преміями. Її твори перекладені польською, чеською, німецькою, нідерландською, англійською та іспанською мовами.
У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Усі 8 тисяч доларів премії вона віддала на заснований нею ж Нью-Йоркський літературний фестиваль, який відбувся того ж року в селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.
З початком повномасштабної російської агресії Вікторія несподівано для всіх почала писати дуже сильні вірші. А ще – приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds і взялася за документування воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України.
Саме вона знайшла в Капитолівці на Ізюмщині захований щоденник письменника Володимира Вакуленка, викраденого росіянами в березні минулого року – його тіло знайшли в братській могилі в Ізюмі після деокупації. На останньому «Книжковому Арсеналі» Вікторія презентувала цей щоденник, виданий окремою книжкою.
Останнім часом вона більше писала для іноземних ЗМІ. Намагалася розповісти, що відбувається в Україні, пояснити, що всі жахливі речі, які росіяни коять в Україні – не вигадка і не інсценізація, а жахлива реальність, у якій Україна живе уже другий рік. Зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, а також вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу.
Вона збиралася їхати до Парижу – виграла грант і мала закінчувати роботу над своєю першою нон-фікшн книжкою англійською мовою «War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War» про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни. Перед від’їздом погодилася супроводити делегацію колумбійських журналістів до прифронтового Краматорська.
Вони якраз вечеряли в піцерії RIA Pizza, коли в кафе влучила російська ракета «Іскандер-М». З важкими осколковими пораненнями Вікторію доправили до Дніпра, де кілька днів найкращі лікарі боролися за її життя. Її серце зупинилося 1 липня – в день народження Володимира Вакуленка.
Загалом внаслідок теракту 27 червня в Краматорську загинуло 13 людей, з них – троє дітей, понад 60 осіб отримали поранення.
Росія вбиває!
Малювати Сергій почав змалку. Спочатку дитячі малюнки, потім, у старших класах – ескізи, замальовки. Брав участь в шкільних олімпіадах образотворчого мистецтва, де перемагав на обласному рівні. Був творчою дитиною – міг з пластиліну зліпити реалістичних тварин: коника, зайчика; або машинку, в якої крутилися колеса і вона їхала.
Закінчив Київський національний університет будівництва та архітектури за спеціальністю міське будівництво та господарство. Як інженер-будівельник працював у Бучі, потім у компанії ERC МОНБЛАН контролював будівництво і здачу в експлуатацію обʼєктів на підприємстві та обслуговування їх в подальшій роботі.
Коли почався Майдан, Сергій активно підтримав протести. Разом з керівником компанії їздив на Хрещатик, привозив протестувальникам і матраси, і ліхтарики, і антиударні мобільні телефони.
Зміни в суспільстві вплинули та на внутрішній стан – після Майдану Сергій почав писати картини олійними фарбами. У нього був свій неповторний стиль – яскравий, космічний. Виставлявся на Андріївському узвозі, мрів про персональну виставку.
Коли російські гелікоптери атакували Гостомель, Сергій прийняв рішення залишатися. З одного боку, хотів захистити від варварів свою квартиру на вулиці Рекунова, яка опинилася в епіцентрі подій, мав котика і собачку і відчував відповідальність за них. З іншого – події розвивалися настільки стрімко, що в певний момент виїзд став просто неможливим.
Квартиру він так і не захистив. Прийшли окупанти та всіх жителів будинку вигнали з квартир у підвал. Хто відкривав – того спроваджували до підвалу, де зібрали усіх мешканців окупованих будинків. Хто не відкривав – вибивали двері й самовільно заселялися. Скрізь у дворах стояла ворожа техніка з літерою Z.
Востаннє мама розмовляла із Сергієм 4 березня, після цього абонент лишався «поза зоною». Пізніше сусіди розповіли, що бачили, як 10 березня окупанти кудись вели Сергія зі зв’язаними руками. Чи то не сподобався козацький оселедець, який чоловік зробив на голові після вторгнення, чи гідність, з якою він розмовляв з ворогами.
Тоді його сильно побили та лишили на землі непритомним. Прийшовши до тями, він знайшов у собі сили добратися до своєї квартири, щоб там відлежатися. Але 13 березня до Сергія прийшли вдруге – цього разу востаннє. Звинуватили в тому, що він ліхтариком підсвічував російську техніку.
Тіло Сергія Захлюпаного знайшли 21 березня в гаражах неподалік його будинку. Чоловік був босоніж, в одній футболці, зі зв’язаними руками. Його розстріляли пострілами в потилицю. Поряд знайшли 7-8 автоматних гільз.
Росія вбиває!
Євген Обединський загинув 17 березня 2022 року в окупованому Маріуполі на балконі власного будинку. Він зі своєю дівчиною стежили за двором, щоб у разі потрапляння снаряду і виникненні пожежі усім разом бігти і гасити її. Коли пролунав вибух і автоматні черги, обоє впали на підлогу. Євген більше не піднявся – куля потрапила в голову.
Женя народився в Маріуполі в родині відомого тренера з водного поло Олександра Обединського. Змалку теж захопився цим видом спорту, став майстром спорту та неодноразовим чемпіоном України у складі команди «Іллічівець», капітаном Національної збірної України з водного поло. Після завершення кар’єри тренував дитячу команду в Керчі, планував набирати нову групу, але війна завадила планам.
Взагалі, на долю Євгена випало чимало випробувань. У 36 років він став удівцем – дружина померла від ускладнень грипу, коли найменшій Кірі не було і двох тижнів. Самотужки піднімав трьох дітей на ноги.
Восени 2021-го лікарі діагностували Євгену пухлину в голові. Він успішно переніс операцію та першу хіміотерапію. Друга була запланована на 28 лютого 2022 року.
Попри це, Євген завжди був великим оптимістом. «Він ніколи не здавався, ніколи не скаржився на життя, як би йому не було важко. У нього завжди була одна відповідь: «Не хвилюйся тату, я впораюся», – згадував батько, Олександр Обединський.
Ці ж слова Євген сказав батькам, коли вони вирішили вибиратися із окупованого Маріуполя. Сам він твердо вирішим залишатися в рідному місті. З ним лишилася і 12-річна Кіра. 17 березня вона була в кімнаті, коли на балконі почулися постріли і впав на підлогу батько.
Кіра ще кілька днів переховувалася в Маріуполі в підвалах, доки разом з татовою подругою і ще кількома маріупольцями з дітьми вирішили таки вибиратися з окупованого міста. При виході з міста вони зачепили розтяжку. З осколковими пораненнями шиї та обличчя Кіру доправили спочатку в Мангуш, а потім – в лікарню окупованого Донецька.
Звідти її півтора місяці намагався повернути дідусь, Олександр Обединський. Підключився навіть Офіс Президента та Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Зрештою Кіру та ще кількох українських дітей вдалося таки повернути рідним. Понад 19 тисяч українських дітей за цей рік було вивезено на територію Росії або на підконтрольні їй території.
Що стало з тілом Євгена Обединського і чи вдалося його поховати, рідні не знають.
Росія вбиває!
Кажуть, волонтерство – це не заняття, це стан душі. Саме такою була волонтерка з Бучі Жанна Каменєва. Ще з 2014 року вона почала їздити на Донбас, у зону бойових дій. Разом з друзями взяла під опіку інтернат у Гірському на Луганщині, регулярно збирала подарунки, їздила до дітей на свята. До бійців добиралася в найгарячіші точки.
«Вона могла дістати все, возила допомогу туди, куди ніхто не їздив, мала здатність випромінювати оптимізм і доброту», – згадували її колеги.
24 лютого 2022 року Жанна зустріла в Бучі. Вивезла двох дітей до знайомих у Житомир і 26 лютого повернулася до Бучі. Її чоловік Геннадій Каменєв, який доєднався до оборонців Київщини, намагався вмовити дружину повернутися до дітей. Але вона була налаштована рішуче: «Я хочу бути біля тебе. Треба ж комусь подавати патрони».
Жанна не могла залишити без допомоги людей, які опинилися в біді, – підвозила продукти, ліки. До 4 березня включно волонтерка вивозила бучанців на своєму мікроавтобусі до Ірпеня, звідки відправлялися евакуаційні потяги.
5 березня Жанна ще встигла повідомити чоловікові, що на їхню та сусідні вулиці в Бучі зайшла російська техніка. Після цього жінка вирішила вибиратися з міста. З нею в машині виїздили сусідка Марія Ільчук та колега Таміла Міщенко з 14-річною донькою-художницею Анею. На мікроавтобусі були написи «Діти» та «Евакуація», з вікна як білий прапор звисало простирадло. Але це не зупинило росіян – на розі вулиць Вокзальна та Яблунська автомобіль розстріляли з автомата, потім по ньому вистрілили ще з ручного протитанкового гранатомета.
Рідні впродовж місяця розшукували Жанну та її пасажирок. Їхня доля стала відомою лише після звільнення Бучі. Згоріле авто мало нагадувало мікроавтобус Жанни – від вогню синій кузов став зовсім білим. Але, звіривши номери та VIN-код, її чоловік Геннадій зрозумів, чия це машина. Серед згарища знайшли вщент обгорілі останки чотирьох людей.
У 2023-му, до річниці визволення Бучі від російської окупації, Жанну Каменєву нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Її згоріле авто, на якому вона так і не доїхала до місця порятунку, було передане в Берлін як експонат виставки «Заповіт Бучі».
У Жанни залишилося двоє дітей 12 й 15 років.
Росія вбиває!
У бійцівський клуб «Боєць» у Слов’янську Денис Сосненко потрапив років у 14. Захопився тайським боксом муай тай, непогано зарекомендував себе. Він входив до складу збірної команди Донецької області, неодноразово здобував титул чемпіона України. Попри бійцівські якості, завжди лишався добрим, відкритим і щирим, залюбки допомагав колегам по рингу, підтримував їх.
«Дітей зазвичай в клуб приходить багато, але не всі вони вибирають шлях воїна. А Денис був для нас тим вогником, який загорівся. Він був дуже цілеспрямованою людиною. Жив із батьками і сестрою в селі Сидоровому, неподалік Святогірська, це кілометрів 15 від Слов’янська. Так бувало, коли не було грошей на дорогу, він ішов пішки. А коли, були випадки, їхав на змагання і за нього платили, він знаходив підробіток і повертав борги. Він хотів розвиватися як спортсмен. І не любив лишатися в боргу», – згадує тренерка клубу «Боєць» Євгенія Калугіна.
З початком повномасштабної російської агресії Денис опинився в курортному Моршині на заході України. Але вже за кілька днів разом зі своїм тренером, керівником Асоціації дослідження військово-історичної спадщини «Плацдарм» і Слов’янського загону гуманітарної місії «Чорний тюльпан» Олексієм Юковим повернувся до Слов’янська. І долучився до роботи місії.
Він був наймолодшим із команди, але працював нарівні з усіма. Під обстрілами, вибухами, по замінованих полях пошуковці збирали й вивозили тіла загиблих, щоб їх можна було гідно поховати. Тіла були різні: українських воїнів, російських військових, цивільних жителів.
«Денис якось враз подорослішав. У нього було кредо: «Ніколи не здавайся» – ми його в клубі так виховували. Хоча не кожен таке витримає, навіть із дорослих. Частина з нашої команди пішли у військо, в «Карпатську Січ». Троє з нашого клубу вже загинули, захищаючи Україну», – говорить Євгенія Калугіна.
У жовтні минулого року Олексій Юков, Денис Сосненко та Артур Сімейко отримали медалі «За взаємодію». А 24 січня 2023-го, коли Денис повертався додому після чергової пошукової місії, у селі Долина Краматорського району Донецької області під колесами його авто вибухнула міна.
«Денис не просто був для нас рідним, він був частиною нас. Завдяки йому повернулося дуже багато наших хлопців, які захищали нашу державу, які полягли там, де їх навіть ніхто не шукав. Щодня згадуємо, як ми сиділи за столом, як ми розмовляли, як ми працювали, як сміялися. Це просто не забути», – каже Олексій Юков.
Денисові Сосненку навіки 21 рік.
Росія вбиває!
З 10 листопада минулого року столична вулиця Ломоносова називається вулицею Юлії Здановської. Ця 21-річна дівчина-математик стала символом молодої української науки та перспектив, знищених російською агресією.
Математику Юлія любила. В школі перемагала на обласних та всеукраїнських олімпіадах з математики та інформатики. У 14 років переїхала з рідного Харкова до Києва – її запросили до Українського фізико-математичного ліцею при Київському університеті Шевченка. У 17 вона у складі команди стала срібним призером Європейської математичної олімпіади для дівчат із 44 країн, українки тоді обійшли росіянок.
Зовнішнє незалежне оцінювання з математики склала на максимальні 200 балів. Вступила на механіко-математичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на комп’ютерну математику.
У неї були великі перспективи. Могла працювати в будь-якій технологічній компанії в Україні чи за кордоном, їй пророкували кар'єру професорки в університеті рівня американського Гарварду. Юлія ж захотіла бути сільською вчителькою – приєдналася до проєкту «Навчай для України / Teach For Ukraine» і поїхала викладати математику та інформатику в Юр’ївську загальноосвітню школу на Дніпропетровщині.
Вона прагнула закохати учнів у свій предмет, щоб діти не боялися математики, а «кайфували від неї». І щоб сільські учні мали такі ж освітні можливості, як їхні ровесники з міст. І коли один з учнів сказав, що не може вчитися онлайн, бо не має гаджетів, віддала йому свій смартфон.
Перед повномасштабним вторгненням Юлія Здановська повернулася в Харків, пішла волонтерити у штаб оборони Харківщини. Їй пропонували виїхати, але дівчина відповіла: «Дякую, але я лишаюсь у Харкові до перемоги».
Це було останнє її повідомлення друзям у телеграм. Юлія Здановська загинула, коли російська ракета влучила у групу волонтерів у дворі Харківської ОДА.
«Коли помирає хтось такий, як Юлія, – це ніби помирає майбутнє», – сказала українська науковиця Марина В’язовська, отримуючи одну з найпрестижніших нагород у математиці – премію Філдса.
Росія вбиває!
Анастасію Ігнатенко, тренерку зі спортивної акробатики клубу «Віват» у Дніпрі, любили й колеги, й діти. «Настя була не просто тренеркою, вона їм була подругою, наставницею», – згадувала мати однієї з вихованиць. На заняттях завжди панувала щира атмосфера взаємопідтримки.
Анастасія народилася в Токмаку на Запоріжжі. З дитинства займалася спортивною акробатикою, неодноразово ставала чемпіонкою Запорізької області зі стрибків на акробатичній доріжці, призеркою чемпіонатів України. Мала звання майстра спорту України.
8 років працювала тренером у дніпровському спортивному клубі «Віват», вела дитячі групи віком від 4 до 8 років та від 9 до 15, а також дорослі групи. Серед її вихованців – неодноразові чемпіони та призери обласних змагань зі стрибків на акробатичній доріжці, фіналісти всеукраїнських змагань, кілька кандидатів у майстри спорту. Її запрошували суддею на чемпіонати та кубки України.
У лютому 2022-го Анастасія з маленьким сином Макаром виїхали до Польщі. Але Настя сумувала за рідною землею, родиною, роботою. Через п'ять місяців повернулася в Україну.
За тиждень до трагедії Анастасія з чоловіком Дмитром і півторарічним сином переїхали в простору квартиру на сьомому поверсі будинку за адресою Набережна Перемоги, 118 у Дніпрі. Саме того будинку, в який 14 січня влучила російська ракета Х-22.
Тієї фатальної суботи Анастасія в обід зателефонувала матері, розповіла, що у них все добре. Через півтори години її телефон уже був поза зоною досяжності. Пізніше рятувальники витягли з-під завалів тіла Анастасії Ігнатенко та її чоловіка Дмитра Гузя. Тіло Макара розшукати не вдалося.
Росія вбиває!
В Анатолія Древаля була пристрасть до авто й золоті руки. Казали, немає такого мотора чи автомобіля, який не полагодив би Анатолій Іванович.
Народився в Молдові в українській сім'ї. Молодим переїхав до Києва. Підробляв учителем фізкультури, засновував гуртки з автосправи при школах, таксував. У 38 років відкрив автомайстерню.
Анатолій був першокласним автомеханіком. Конструював машини-баггі, радянські «Запорожці» перетворював на сафарі-джипи: спилював дах, кузов ставив на потужніші шасі й колеса, двигун міняв на сучасний. На Житомирській трасі між селами Мила та Мрія відкрив багі-клуб, де можна було відпочити на природі, поганяти на облаштованій трасі. Для дітей зробив майданчик із гойдалками, тарзанками, маленькими машинами.
Автомобілі були його стихією: свого часу брав участь у ралі, багато їздив Європою, був чемпіоном з автомобільного багатоборства. Як каскадер знявся у фільмах «Пірати XX століття», «Ярослав Мудрий». Коли народилася молодша донька Наталя, облишив каскадерство.
Повномасштабна війна застала Анатолія у майстерні. Він навідріз відмовився від евакуації. Пояснював: якщо всі виїдуть, то хто покаже окупантам, що їм тут не раді. Допомагав захисникам: вивозив людей, ремонтував і заправляв автомобілі, робив коктейлі Молотова й розвозив на блокпости, в його домі знаходили прихисток бійці тероборони.
5 березня окупанти зайшли на його подвір’я. Двох собак розстріляли. Господар вийшов на поріг проти озброєних нелюдів із викруткою. Його вбили пострілом у голову.
Тіло більше як місяць пролежало на порозі будинку. Окупанти хазяйнували в його хаті, переступаючи через нього. Потрощили майже всі авто клубу. А потім у хату прилетів снаряд – і все згоріло.
Донька останній раз чула голос батька 3 березня – вона з дітьми їхала евакуаційним потягом до Львова. Потім марно намагалася додзвонитися. Тішила себе надією, що зруйнована вежа й немає мобільного зв’язку, писала листи.
Тіло Анатолія Древаля знайшли на порозі його зруйнованого і вигорілого будинку після деокупації Київщини – 7 квітня, на його день народження. У руці була міцно затиснута викрутка, з якою він вийшов на окупантів.
Росія вбиває!
Ані Міщенко з Бучі було 14 років. Вона навчалася у восьмому класі місцевої спеціалізованої школи № 5. Вивчала англійську, французьку та іспанську мови. Малювала. Стіни їхньої квартири на вулиці Тарасівській в Бучі, де мешкала з мамою, та старшим братом 29-річним Євгеном, були прикрашені акварелями – роботи дівчинки не раз демонстрували на виставках дитячої творчості. Аня мріяла пов’язати своє майбутнє із творчістю.
Усе це в один день перекреслило російське вторгнення. У перший день повномасштабної агресії родині думалося, що все обійдеться. Одразу виїхати з 83-річною бабусею не змогли. А потім стало пізно – на вулицях Бучі з’явилися ворожі танки й люди з автоматами, а жителі міста опинилися в заручниках.
На початку березня життя стало нестерпним: не було світла, газу, води, а канонада постійних обстрілів була звичним звуковим фоном. Напруга наростала. Ширилися чутки про людей, розстріляних посеред вулиці.
5 березня матері Ані – Тамілі Міщенко її колега Жанна Каменєва запропонувала пробиратися до Ірпеня, звідти на Київ ходила евакуаційна електричка. І жінка здалася. Вона забрала Аню й сіла в машину. З ними була знайома Марія Ільчук. Вони не знали, що того дня окупанти обстріляли Ірпінь і зруйнували залізничне полотно в напрямку столиці. Зв’язок із ними зник.
Євген із бабусею вибралися з Бучі 15 березня, останнім дозволеним зеленим коридором. Поїхали на Івано-Франківщину. Чоловік сподівався, що його мати й сестра живі. Думав, що в них забрали телефони, вивезли в Білорусь.
Машину Жанни Каменєвої знайшли через місяць після звільнення Бучі. До Ірпеня вона не доїхала – російські окупанти розстріляли автівку з ручного протитанкового гранатомета. Аня і троє пасажирок згоріли живцем.
Росія вбиває!
Фото жовтої кухні облетіло весь світ. Обвалена стіна будинку відкрила частинку життя, зруйнованого російською ракетою, яка 14 січня влучила в житловий будинок на Набережній Перемоги, 118 у Дніпрі.
Ця кухня – єдине, що лишилося від квартири родини Михайла Кореновського – заслуженого тренера України з боксу, старшого тренера збірної з боксу Дніпропетровської області. Пізніше в мережу викладуть родинне відео, як на цій же кухні святкують день народження однієї з доньок Михайла: малеча задуває свічки на торті, батьки обнімають дітей, вітають.
У день ракетної атаки він повернувся зі змагань. Дружина Ольга з двома доньками пішла на прогулянку. Чекала, коли він переодягнеться, пообідає та приєднається до них. Не дочекалася. Тіло чоловіка після вибуху рятувальники дістали з-під завалів. В одну мить родина втратила батька та чоловіка і дах над головою.
Вихованці Михайла Кореновського неодноразово перемагали на світових та європейських змаганнях. Зокрема, він був першим тренером бійчині змішаних єдиноборств Марини Мороз.
«Михайло Михайлович Кореновський. Людина-легенда, яка виховала багато хороших спортсменів, чемпіонів. Мій син Федір займався в нього. Лише в п'ятницю був на тренуванні. Сьогодні нашого тренера знайшли», – написав у соцмережах Тарас Іванов, батько одного з вихованців.
Друзі згадують Михайла, як надійного, сильного й водночас сентиментального чоловіка з когорти тих, хто сам себе створив. Любив спорт, обожнював дружину та доньок, писав вірші. Йому було 39 років.
Від удару російської ракети в Дніпрі 14 січня загинули 46 людей. 81 людина – поранена. Станом на 19 січня, за даними Національної поліції, зниклими безвісти залишалися 11 людей.
Росія вбиває!
Володимир Вакуленко писав вірші та дитячі повісті, перекладав, був лауреатом престижних літературних премій, зокрема «Коронація слова», видав 13 книг. Підтримував молоді таланти, організовував мистецькі акції, збирав книжки для бібліотек. Сам виховував сина Віталія, який має аутизм, намагався зробити його щасливим.
Тіло письменника ідентифікували під номером 319 у масовому похованні в Ізюмі.
7 березня у село Капитолівка біля Ізюму, де жив Володимир, зайшли російські війська. 22 березня Вакуленка вперше затримали, а 24 – забрали вдруге. Батьки пів року намагалися з'ясувати долю сина. Вірили, що він живий, бо отримали інформацію, що Володимира вивезли за межі України. Реальність виявилася жахливою – в тілі письменника криміналісти виявили дві кулі з пістолета Макарова.
Володимир неодноразово отримував погрози. «Місцева вата мене ненавидить, тому здадуть при першій же нагоді», – казав друзям. Але виїхати не встиг – волонтерив, допомагав бійцям тероборони. Його останні пости у фейсбуці – волонтерські звіти та розповідь про ситуацію в Ізюмі.
Після деокупації Капитолівки колеги Володимира знайшли його щоденник, закопаний за день до арешту в його садку. Письменник просив віддати записи людям, «коли наші прийдуть».
Він був відвертий і безкомпромісний. На його сторінці у фейсбуці стояв статус «На моїй стіні мовою окупанта не спілкуються». Окупанти вбили дитячого письменника. 1 липня йому мало виповнитися 50 років.
Росія вбиває!
«Мистецтво поза політикою», – намагаються переконати нас апологети «руского міра». А тих, хто з цим не погоджується, – вбивають.
Днями стало відомо про загибель в окупованому Херсоні від рук рашистів головного диригента камерного оркестру «Гілея», колишнього музичного керівника Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Юрія Керпатенка.
Про це повідомила журналістка Олена Ваніна. «Юрій відмовився з ними працювати. Вони сказали: «Ми до тебе ще прийдемо». Прийшли до нього додому й там розстріляли. Більше подробиць важко дізнатися, бо в Херсоні всі бояться, але інформація – 100%», — написала журналістка у фейсбуці.
Як стало відомо, до Міжнародного дня музики, який відзначають 1 жовтня, окупанти вирішили організувати в Херсонській філармонії концерт камерного оркестру «Гілея», щоб показати картинку, як добре живеться в окупованому місті. Юрій Керпатенко категорично відмовився брати участь у цьому заході. Його принципова позиція стала прикладом для інших музикантів. Концерт таки відбувся, але у напівпорожньому залі й за участю лише кількох оркестрантів, яких вдалося залякати чи вмовити. Картинка вийшла зовсім не такою, як мріяли окупанти.
Очевидці стверджують, що Юрія розстріляли у власній квартирі автоматною чергою через зачинені двері, які він відмовився відчинити.
Юрій Керпатенко народився в Херсоні. Закінчив Київську консерваторію: у 2000 році по класу баяна, а у 2004 – як симфонічний диригент. Був автором низки творів для баяна, фортепіано, народного та камерного оркестрів. Попри природну скромність та інтелігентність вирізнявся принциповою позицією. У лютому 2014 року відмовився від участі в концерті «Диско, ретро, джаз» через оголошену в країні жалобу за загиблими Героями Небесної Сотні.
Юрій відстоював свою позицію навіть під час окупації міста. «Слава Україні! Я люблю наш Херсон!!!» написав у фейсбуці в травні.
Росія вбиває!
Під час чергового обстрілу росіянами Миколаєва модифікована ракета типу С-300 потрапила в будинок Олексія Вадатурського – засновника та незмінного генерального директора одного з найбільших українських агропідприємств «Нібулон». Олексій Опанасович і його дружина Раїса Михайлівна загинули.
Олексій Вадатурський міг виїхати в будь-яку країну світу, щоб перечекати війну. Але він залишився в рідному Миколаєві. Мріяв нагодувати українським хлібом весь світ. І міг це зробити.
Вадатурський був не лише бізнесменом-аграрієм. Він будував кораблі та розвивав річкову логістику Дніпром. Викупив у Миколаєві суднобудівний завод та інвестував у розвиток цієї галузі. У 2021 році «Нібулон» підписав контракт із французами на будівництво для наших прикордонників сучасних швидкісних катерів. Тут ремонтували й модернізували фрегат «Сагайдачний», тут планувалася добудова сучасних турецьких корветів Ada для наших моряків.
Російська пропагандистка Маргарита Сімонян охрестила це вбивство «актом денацифікації», а насправді – це терористичний акт, прояв геноциду українського народу. Підприємця знищили, як свого часу Левка Симиренка, Івана Стешенка, Миколу Леонтовича. Олексія Вадатурського вбили за те, що він розвивав українське й робив це ефективно та на високому рівні.
Росія вбиває!
Журналістка й продюсерка радіо «Свобода» Віра Гирич належала до тієї когорти людей, у яких дивним чином поєднувалися аристократизм і принциповість, особливо в професійних питаннях, а також відкритість і готовність прийти на допомогу.
Вона працювали на провідних телеканалах: «Еспресо», ZIK (отому першому, до продажу корпорації Віктору Медведчуку), «1+1». І скрізь лишила по собі добру згадку. «Розумна й шляхетна», «Мудра й талановита», «Вона встигала все», «Була з родини воїна УПА, слухала «Лента за лентою», ходила до греко-католицької церкви ще тоді, коли в Києві це не було трендом», – такими спогадами про Віру Гирич діляться друзі та колеги.
Вона переймалася долею батьків, які місяць провели в окупації, тішилася звільненню Київщини, возила колег до Немішаєва і вчила, як шукати інформацію на окупованих територіях.
А ще раділа новій квартирі в будинку на Татарці, в яку недавно переїхала. 28 квітня в цю квартиру влучила російська «високоточна» ракета. Тіло Віри Гирич рятувальники знайшли під завалами вранці 29 квітня.
Росія вбиває!
Марафонець Сергій Проневич захопився бігом у 8-му класі. А в жовтні 2019 року він потрапив до «Книги рекордів України» – пробіг 42 кілометри марафону в повній військовій екіпіровці українського воїна за 4 години 36 хвилин.
Крім бігу захоплювався майструванням речей із дерева, соломи та інших природних матеріалів. Посадив сосни в кінці городу, вирощував горіхи, хотів закласти сад та зробити альтанки, щоб там відпочивали люди. «Він як схоче – зробить усе. А як не схоче – не нагнеш ні на що», – згадувала його мати Антоніна Проневич.
Коли російські окупанти підійшли до його рідного села Боромля на Сумщині, Сергій записався в Сили територіальної оборони. Зброї на всіх не було, тому допомагав тим, що проводив розвідку, скидав своїм інформацію про переміщення ворожих військ та їхнє розташування.
12 березня Сергій зник. Припускають, потрапив у засідку чи просто не сподобався окупантам, які вирішили перевірити його телефон. Тіло Сергія Проневича знайшли після звільнення Боромлі з кайданками на руках та слідами катувань. Місцеві кажуть, що весь час окупанти тримали його в пожежній частині в підвалі.
Росія вбиває!
Морський офіцер, капітан 1 рангу Євген Баль більше як 30 років служив на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. Він був письменником, журналістом, аналізував методи гібридної війни. З 2014 року вів активну патріотичну й волонтерську діяльність у Приазов'ї, зустрічався з підрозділами морських піхотинців, прикордонників та іншими захисниками Маріуполя, дарував свої роботи та бібліотечки книг українських письменників.
Нова ескалація війни та рашистська окупація застала Євгена Баля в приморському селі Мелекіне біля Маріуполя. 18 березня окупанти ввірвалися до його дому. Під час обшуку знайшли фото з українського морпіхами, членський квиток Національної спілки письменників України, книги та інші «докази фашизму».
78-річного офіцера відвезли до Мангуша, де три дні били та принижували, катували фізично й морально. Потім випустили зі словами, що вони «не воюют с ветеранами флота СССР».
Три дні перебування в рашистських катівнях виявилися фатальними для здоров’я українського офіцера й публіциста. Як повідомив його друг, журналіст Павло Кущ, 2 квітня Євген Баль помер. До 79-річчя не дожив 6 днів.
Росія вбиває!
Макс Левін був одним із тих фотожурналістів, які показували світу правду про російсько-українську війну з 2014 року. Його знімки публікували десятки провідних видань світу. Йому пощастило вийти живим з Іловайського котла та багатьох інших ризикованих ситуацій.
Він любив свою роботу, в якій намагався бути максимально чесним. А без ризику чесним бути не виходило. Був там, де вважав за потрібне. На Майдані отримав поранення під час пікетування Києво-Святошинського суду. У 2014-му був одним із тих, хто вийшов з Іловайського котла. Разом із колегою Маркіяном Лисейком заснував проєкт afterilovaisk.com, присвячений тим, хто там був, хто пройшов цю війну.
Більшість документальних проєктів Макса Левіна були пов'язані з війною в Україні. Війною, яку він хотів зупинити, показуючи світу справжнє обличчя російської агресії. «Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну», – казав він.
13 березня Макс Левін разом з другом, військовим і фотографом Олексієм Чернишовим поїхав до Гути Межигірської, захопленої російськими військами. Вони залишили машину і пішли в бік села Мощун, де точилися бої з окупантами. Після цього зв'язок з обома зник.
Тіло Макса Левіна знайшли 1 квітня поблизу Гути Межигірської на Київщині. За словами воєнного журналіста Андрія Цаплієнка, беззбройного фотокора двома пострілами зі стрілецької зброї вбили російські військові. Доля Олексія Чернишова досі невідома.
У Макса Левіна залишилася дружина й четверо малих синів.
Росія вбиває!
26 квітня 1980 року Молодіжний театр показав прем’єрну виставу «…З весною я до тебе повернусь!» за п'єсою Олексія Казанцева в постановці головного режисера Олександра Заболотного. Одну з ролей у ній зіграла Оксана Швець.
Вона була серед перших акторів театру й до кінця лишалася вірною йому. Виходила на сцену у виставах «Дума про любов» Олександра Заболотного, «Сірано де Бержерак», «Слово о полку Ігоревім», «Репортаж», «Маленька футбольна команда», «Марат-Сад», «За двома зайцями» Віктора Шулакова, «Диктатура совісті» Леся Танюка, знімалася у фільмах та серіалах «Завтра буде завтра», «Таємниця «Святого Патрика», «Будинок з лілеями», «Повернення Мухтара».
Остання робота актриси – роль Ганни, матері Гната, у виставі Андрія Білоуса «Зачарований» за п'єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Попри стереотипи образу сварливої свекрухи її Ганна була по-своєму трагічним персонажем, бо «не відала, що творила».
10 лютого Оксана Швець святкувала день народження. А за два тижні Київ став частиною повномасштабної війни, яку розв’язала проти України Росія. 17 березня життя актриси обірвала ворожа ракета, яка зруйнувала її квартиру в Дарницькому районі столиці. Разом з Оксаною був її син Олександр, який отримав поранення.
Росія вбиває!
Про його стиль танцю говорили: академічна виразність, романтична піднесеність, психологічна глибина. Ще студентом у 1996 році Артем Дацишин отримав третю премію престижного Міжнародного конкурсу Сержа Лифаря, а через два роки – срібну медаль міжнародного конкурсу імені Рудольфа Нурієва в Будапешті.
Ним пишалася балетна трупа Національної опери України. Артем Дацишин танцював головні партії в «Лебединому озері», «Лускунчику», «Сплячій красуні» Чайковського, «Жізелі» Адана, «Баядерці» Мінкуса, «Ромео і Джульєтті» Прокоф’єва – і це завжди було неперевершено. Йому аплодували поціновувачі балету в Німеччині, Японії, Австрії, Швейцарії, Лівані, Італії, Іспанії, Франції, Канаді, США, Португалії.
Коли Росія почала масштабну агресію проти України, Дацишин лишився в Києві. 26 лютого під час одного з ракетних обстрілів столиці він отримав численні поранення. Майже три тижні лікарі боролися за життя артиста, але марно – 17 березня його серце зупинилося. Ця звістка шокувала весь балетний світ.
Його рідний Херсон досі під окупацією й бореться.
Росія вбиває!
Отець Максим Козачина служив настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці у селі Розважів Іванківського району Київської області. Був шанованою людиною, відгукувався на потреби односельців, виховував двох донечок. Коли у 2014 році почалася війна на сході країни, їздив на передову як капелан, підтримував бійців молитвою і словом.
24 лютого 2022 року московська орда прийшла і на його батьківщину – через Чорнобильську зону відчуження та Іванківський район окупанти пробивали шлях до столиці. Тисячі мирних українців на власні очі побачили весь жах «русского мира», який їм принесли «визволителі» – мародерство, розстріли, насилля.
26 лютого отець Максим повертався до родини. На блокпосту його зупинили окупанти. За свідченням очевидців, озброєні люди витягли священника з машини й розстріляли. Їх не зупинило те, що отець Максим був у рясі та з православним хрестом. Тіло лишилося лежати просто неба, оскільки вбивці не дозволяли наближатися до нього. Лише через три дні небайдужі таємно вивезли загиблого й поховали.
Максим Козачина став першою жертвою новітньої російської агресії серед православних священників. На жаль, не останньою. 11 березня у Волновасі російські окупанти вбили капелана 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ігумена Православної церкви України Платона Моргунова. А 5 березня на блокпосту біля Фастова на Київщині загинув протоієрей ПЦУ з села Ясногородка отець Ростислав Дударенко.
Росія вбиває!
5 березня на блокпосту біля храму загинув протоієрей ПЦУ із села Ясногородка Фастівського району Київської області отець Ростислав Дударенко.
Як священник він не мав права брати до рук зброю, але як українець допомагав, чим міг – і як волонтер, і як капелан. Того дня на блокпосту біля церкви в Ясногородці їх було п’ятеро: отець Ростислав, його прислужник у церкві, товариш Іван і ще троє бійців Сил територіальної оборони. Московити розстріляли всіх практично впритул із великокаліберного кулемета. Свідки кажуть, що після цього загиблих ще й переїхали танком.
Отця Ростислава поховали 8 березня у Фастові, оскільки Ясногородка лишалася під окупацією.
Росія вбиває!
Каті Дяченко з Маріуполя було 10. Як і більшість її однолітків, вона ходила в школу, мала друзів. Обожнювала свого собаку породи бігль, на ім’я Бася, якого їй подарували після перемоги на турнірі з художньої гімнастики.
Катя була талановитою спортсменкою. «Дівчинка-ураган. Катруся була неймовірною оптимісткою. Виступала завжди, як на Олімпійських іграх, як навчав тренер – емоційно, яскраво та з високо піднятою головою», – згадувала про неї тренерка Анастасія Мещаненкова.
У березні Катя готувалася виступити в Києві на престижному турнірі з художньої гімнастики на Кубок Дерюгіних, влітку її запрошували на змагання до Іспанії. Але 10 березня її життя обірвала російська ракета, що влучила в дім, де жила Катя. Сусіди, які знайшли дівчинку під завалами, вже нічим не змогли їй допомогти.
«Цьому може бути виправдання? Подивіться на цю талановиту дівчинку. Вона мала підкорювати сцени та дарувати усмішку світу. В чому винні діти? Я вірю, що для кожного, хто причетний до цих злодіянь, знайдеться місце в пеклі. І якнайшвидше», – написала тренерка в соцмережі.
Росія вбиває!
Професору Василю Кладьку було 65 років. Усе життя він присвятив науці, зокрема – експериментальній фізиці. У школі був одним із кращих учнів, закінчив навчання із золотою медаллю, та й пізніше в його студентській заліковці були тільки п’ятірки. У 1986 році захистив кандидатську роботу, у 2000-му – докторську. Багато років очолював відділ Інституту фізики напівпровідників імені Вадима Лашкарьова НАН України, був заступником директора Інституту.
Зробив вагомий внесок у розвиток фізичних і фізико-технічних основ формування напівпровідникових наноструктур, мав великі плани щодо відновлення електронної промисловості в Україні. За вклад у науку нагороджений Державної премії України в галузі науки й техніки.
У рідному селі Озеро на Рівненщині Василя Петровича згадують як щиру й добру людину. Щоразу, коли приїжджав до матері, не минав школи, зустрічався з учнями, агітуючи їх до науки. Мав багато друзів. Новина про загибель Василя Кладька шокувала всіх.
13 березня він вивіз дружину й онуків із Ворзеля, де був їхній дім, а сам затримався. Коли у двір зайшли окупанти, вийшов запитати, що їм потрібно. Замість відповіді пролунала автоматна черга. За свідченням очевидців, це були кадировці, які накинули оком на автомобіль, що стояв у дворі.
Василя Кладька таємно вивезли й поховали в Києві на кладовищі одного з монастирів.
Росія вбиває!
Олександр Кислюк був одним із перших викладачів давньогрецької мови та латини в Київській духовній семінарії. «Геніальний поліглот (складно сказати точно, скільки мов він знав – і класичних, і сучасних) та людина складної життєвої долі», – написав про свого вчителя архієпископ Євстратій (Зоря).
Починав як учитель у восьмирічних школах на рідній Рівненщині. Захопився давньою літературою, переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», повний церковнослов’янський словник, твори Юстиніана й Томи Аквінського.
Викладав німецьку, давньогрецьку та старослов’янську мови в Київській духовній Академії та Семінарії УПЦ КП, вів навчальні курси з новогрецької у столичних школах.
В останні роки Олександр Іванович обіймав посаду старшого викладача кафедри теорії та історії держави й права Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. Вів заняття з латини й римського права.
5 березня в Бучі під Києвом окупанти розстріляли Олександра Кислюка. В січні він відсвяткував 60-річчя.
Росія вбиває!
Олексій Джунківський був боксером. Чотири рази у складі збірної України ставав призером чемпіонатів світу найлегшої ваги серед військовослужбовців, захищав честь збірної в матчевих зустрічах Україна – Росія, Україна – США та Україна – Куба.
Після завершення кар’єри Олексій тренував молодь. І знову з чемпіонськими амбіціями: у 2015 році його вихованець Владислав Марчук здобув «срібло» на Чемпіонаті Європи серед школярів, а у 2016-му Олег Латуга виграв «золото».
Він був чесний і відкритий. На рівних спілкувався з підлітками, вчив їх канонам спортивної честі. Міг дати майстер-клас та стати в спаринг і з більш «розкрученими» бійцями, як, наприклад, з чемпіоном світу за версією WBF Віталієм Копиленком.
Олексій був патріотом своєї землі, свого Ірпеня на Київщині. Він був учасником громадського руху «Спортсмени за майбутнє України», з початком російської агресії допомагав українським захисникам, розвозив продукти. Коли ж місто опинилося під окупацією – повернувся в спортивний зал, бо для нього спорт був відповіддю на всі життєві запитання.
Він не дожив до звільнення міста кілька днів. Окупанти зайшли до боксерської зали під час тренування. Коротка розмова з «визволителями» завершилася автоматною чергою, яка обірвала життя талановитого боксера. Він загинув, як і жив, – з гордо піднятою головою.
Росія вбиває!
У травні Артему Прийменку із Сум мало виповнитися 16 років. Попри юний вік він уже був неодноразовим чемпіоном України з самбо. Після тогорічної перемоги на турнірі в Херсоні його запросили до збірної України з самбо, у її складі Артем готувався взяти участь у чемпіонаті світу в Нідерландах.
Він мріяв про перемоги на міжнародних змаганнях, про Олімпійську медаль. «Був дуже перспективним», – відгукувався про спортсмена його тренер.
В Артема була велика сім'я: мати, батько, бабуся, два молодших брати – Єгор і Кирило. У нього був дім у Сумах на вулиці Роменській. Все це в один момент знищила російська ракета, яка в ніч на 8 березня влучила в їхній будинок. Під завалами загинула вся родина.
Тієї ночі в Сумах внаслідок ракетного авіаудару по житлових районах було повністю знищено один і частково зруйновано 16 будинків.
Під завалами рятувальники знайшли 21 загиблого, з них двоє – малі діти.
Росія вбиває!
11 березня у Волновасі на Донеччині від ворожого снаряду загинув капелан 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, ігумен Православної церкви України Платон Моргунов. Він 5 років прослужив капеланом у зоні бойових дій, духовно підтримуючи бійців бригади. Для багатьох із них отець Платон був і пастором, і бойовим побратимом. У будь-якій ситуації він залишався поряд. Загинув на службі у своєму бойовому підрозділі в Волновасі, яку російські війська зрівняли з землею.
Росія вбиває!
Рубрика у режимі наповнення