1724, помер Павло Полуботок

1724, 29 грудняу казематах Петропавлівської фортеці помер Павло Полуботок – наказний гетьман Лівобережної України.

 

Павло Полуботок (бл. 1660 - 1724), Чернігівський полковник,  наказний гетьман Лівобережної України. Фото: uk.wikipedia.org.

 

Походив майбутній гетьман із заможного козацько-старшинського роду з Чернігівщини. Його батько Леонтій в гетьманському уряді Івана Самойловича дослужився до посади генерального осавула.

 

Народився Павло Полуботок близько 1660 року. Отримав гарну домашню освіту, згодом – у Києво-Могилянській академії. Одруження на небозі тодішнього гетьмана Єфимії Самойловичевій сприяло стрімкій кар’єрі. Полуботок швидко став значним військовим товаришем. Це звання надавали відставним козацьким старшинам та найближчому старшинському резерву. Поступово Полуботки почнуть скуповувати землі на території Чернігівського та Переяславського полків. Тут вони успішно розвиватимуть різні промисли, споруджуючи гути, рудні, поташні буди, вироблятимуть скло. Підприємницька активність стане настільки потужною, що переяславські козаки скаржитимуться гетьманові Івану Мазепі, що для збільшення виробництва поташу Полуботок готовий пустити на переробку навіть кістки покійних.

 

Попри непрості стосунки родини Полуботків із новообраним гетьманом Іваном Мазепою, 1705-го той призначив Павла Полуботка Чернігівським полковником. У Північній війні він не підтримав виступ Івана Мазепи. У листопаді 1708-го, на Глухівській елекційній раді сподівався отримати гетьманську булаву. Переважна більшість присутніх там козаків воліли бачити гетьманом саме Полуботка. Але вирішальне слово залишалося за Петром І, який затвердив гетьманом Івана Скоропадського. Цар не довіряв Полуботкові, бо «…він дуже хитрий, може Мазепі дорівнятися…». Натомість Полуботок отримав декілька сіл, які належали племіннику  Мазепи – Іванові Обидовському. Згодом Любеч з озерами та інші маєтності Івана Мазепи й генерального писаря Пилипа Орика.

 

Скоро Павло Полуботок став одним із найзаможніших магнатів Гетьманщини та Слобідської Україні. Йому належало понад 3 тисячі селянських дворів, а  «двори  з хоромами» розкидані по всьому Лівобережжю.

 

Полуботок мав чималу бібліотеку, колекціонував картини, ікони, зброю та речі декоративно-ужиткового мистецтва. Жертвував церкві, особливою прихильністю користувався Вознесенський храм у Чернігові, який розташовувався неподалік садиби полковника. У Полуботка жив бандурист, який супроводжував його у походах. Чернігівський полковник цікавився історією, сам уклав «Хроничку» (історичні нотатки, що охоплювали період з 1452 по 1715 рік). Ці нотатки зберіг та доопрацював його зять Яків Маркович.  

 

1722-го Павло Полуботок став наказним гетьманом, та його повноваження були обмежені Малоросійською колегією. Він намагався реформувати устрій Гетьманату, розпочавши із судочинства. Запровадив занедбаний колегіальний розгляд судових справ та винесення вироку. Добивався від російської влади нових гетьманських виборів. Після смерті Івана Скоропадського Сенат розробив низку заходів, спрямованих на забезпечення в Україні російських інтересів через Малоросійську колегію. Полуботок, з метою збереження української автономії вступив у протистояння із президентом колегії Степаном Вельяміновим. Це призвело до ув’язнення Полуботка та його прихильників.

 

У петербурзьких помешканнях старшини провели обшуки. 26 листопада 1723-го на основі вилучених документів Сенат висунув Полуботкові звинувачення.  Протягом року тривали допити. 1724-го справу передали на розгляд Вищого суду. До судового процесу не дійшло, бо Полуботок помер. Через місяць помер імператор Петро І.

 

Похований Полуботок на цвинтарі церкви Св. Сампсонія Прочанолюбця у Санк-Петербурзі.

 

На фото картина Василя Волкова "Цар Петро І відвідує наказного гетьмана Павла Полуботка в Петропавлівській фортеці у 1724 році". Джерело: uk.wikipedia.org.

 

 

Історик Микола Костомаров стверджував, що у другій половині 19 століття портрет Павла Полуботка висів у багатьох селянських оселях Лівобережжя. А поширення набула промова, нібито виголошена гетьманом перед Петром І. «Знаю, що мене, за московським вичаєм, чекають кайдани…а мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю».