1924 – народилася Леоніда Світлична, дисидентка, правозахисниця

1924, 2 квітня в Києві в інтелігентній родині народилася Леоніда (Льоля) Світлична – правозахисниця, дисидентка, дружина Івана Світличного.

Льоля та Іван Світличні, 1957 рік. Фото: uamodna.com

Батько Льолі, Павло Терещенко, був студентом-архітектором, мама – домогосподаркою. Батьки любили співати українські пісні, мали багату українську бібліотеку. Льоля рано навчилася читати і книги стали її захопленням на все життя. Першими прочитаними віршами, згадувала вона пізніше, були «Ялинка» Олександра Олеся та «Євшан-зілля» Миколи Вороного. Батьки розповідали про Крути, водили на могилу вояків полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних проросійськими військами, на могилу матері Івана Мазепи в Флорівському монастирі – вони часто бували в монастирі, де рідна тітка Льолі була черницею.

Дитинство Льолі припало на антирелігійну кампанію, коли знищували київські храми, та Голодомор. Неподалік їхнього дому була комерційна хлібна крамниця, тож по дорозі до школи дівчинка бачила на вулиці померлих з голоду. Мама, щоб врятувати родину, віднесла в «Торгсин» обручки, срібні ложки і навіть оклад від ікони. Від голоду помер  дід і багато родичів.  Почалася епідемія тифу.

Була свідком репресій, як у школі зникали кращі вчителі та батьки однокласників, а дітей забирали в дитячі будинки. З розповідей батьків знала про інспірований радянською владою «процес над членами СВУ», серед яких було багато їхніх знайомих. Потім у школі почали з’являтися єврейський, німецький, польський класи – у 1938 році почали закривати школи нацменшин.

У 1940 році вступила до Будівельного інституту. Провчитися довелося недовго – почалася війна, яка її, першокурсницю, застала на геодезичній практиці. Щоб уникнути вивезення в Німеччину на примусові роботи, стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних вузів за німців. Після відходу німців поновилася в Будівельному інституті, але в аспірантуру її не взяли – звинуватили в перебуванні на окупованій території.

Згодом таки поступила до аспірантури Інституту будівельної механіки. Багато часу проводила в Науковій бібліотеці імені Вернадського, де і познайомилася з Іваном Світличним. У 1956 році вони відгуляли весілля на батьківщині Івана, в Старобільську.

Жили дуже скромно. Спочатку в маминій кімнаті, де була ще сім’я брата – на 14 м2 жило шестеро людей. Після закінчення аспірантури працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Зі скромної зарплати допомагали матерям, решта грошей ішло Іванові на книжки. У 1960 році одержали квартиру на Уманській, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції. Разом з чоловіком брала участь в роботі Клубу творчої молоді, русі «шістдесятників».

«Шістдесятники»: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Льоля Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. Фото: istpravda.com.ua

 У 1965 році в квартирі був обшук, Світличного затримали, але через протести громадськості через 8 місяців випустили. Вдруге його затримали на початку 1972 року під час сумнозвісного «покосу української інтелігенції», дали максимальні 7 років таборів і 5 заслання. Друзі згадували, що Льоля після вироку «сяяла» - найбільше вона боялася, що Іван зламається і напише покаянну заяву – це його вбило б швидше, ніж табори.

Після арештів Льоля, чим могла, допомагала сім’ям в’язнів. Деякий час разом з Вірою Лісовою та Михайлиною Коцюбинською була розпорядницею фонду Солженіцина з допомоги політв'язням в Україні. Опікувалася півторарічним сином сестри Івана Надійки Світличної – після затримання мами хлопчика відправили в дитячий будинок у Ворзель, але стараннями Льолі Ярему вдалося знайти, забрати і передати на Луганщину до бабусі.

У 1979-му поїхала в Гірський Алтай, де Іван відбував заслання. Коли в серпні 1981 року в нього трапився інсульт, 9 місяців була разом з ним у лікарні, працювала санітаркою і на кухні. Потім, оскільки Івана не комісували, 18 місяців до кінця строку була біля нього в гуртожитку серед алкашів і повій. У січні 1983 року привезла його до Києва (добиралися потягом більше тижня) і до кінця його життя доглядала.

У 1989 році вона ще встигла разом з Іваном підготувати до видання його книжку «Серце для куль і для рим» - у 1994 році вона була удостоєна Шевченківської премії. Після смерті Івана разом з Надійкою Світличною підготувала книжку віршів «У мене – тільки слово» (видана 1994 року) та книгу спогадів про Івана Світличного «Доброокий» (видана 1998 року), книжку листів із табору.

Померла 18 лютого 2003 року. Похована на Байковому кладовищі під одним козацьким хрестом з чоловіком Іваном Світличним.