1953 – початок Воркутинського повстання

1953, 19 липня — 1 серпня 1953 у таборі особливого режиму «Речлаг» у Воркуті відбулося одне з найбільших табірних повстань, у якому взяло участь більше 15 тисяч учасників. Загалом «Речлаг» тоді складався із 17 відділень, де перебувало 38 589 ув'язнених, зокрема і 16 812 так званих «націоналістів»: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонських, 1 075 латвійських, 510 польських.

Робота в таборах. Фото: territoryterror.org.ua

Приводом для повстання стало опублікування Указу Президії ВР СРСР про амністію, коли після смерті Сталіна почали масово відпускати з таборів кримінальних злочинців. На послаблення режиму розраховували і так звані «політичні» в’язні. Однак, як стало відомо з документа, на них дія цього Указу не поширювалася.

Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділах. «Бацилу протесту» у Воркуту занесли штрафники, яких перевели етапом із Камишевського, Піщаного та Степового таборів, які ширили чутки про страйки та саботаж в інших таборах.

19 липня 350 в'язнів, яких привезли зі «Степлагу», відмовилися вийти на роботу. Вони вимагали переговорів із прокурором і начальником управління концтаборів, а також приїзду представника ЦК КПРС, якому вони хотіли висунути свої вимоги.

21 липня до страйку приєдналися в’язні 7-го табірного відділення. Того ж дня в шахті № 25 «Капітальна» були виявлені листівки за підписом «Комітету дії», які сповіщали про арешт 26 червня 1953 року міністра внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії та оголошення його «ворогом народу». У зв’язку з цим, страйкарі почали вимагати перегляду справ, зменшення покарання за 58-ю статтею (яка узаконювала поняття «ворога народу»), повного звільнення каторжан, ліквідації режимних особливих таборів та скасування каторги.

Щоб зняти напругу, міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов підписав розпорядження МВС СРСР про запровадження для ув’язнених Речлагу системи пільг: 9-ти годинний робочий день, зняття з одягу номерів, дозвіл писати один лист на місяць замість двох на рік, бачитися з рідними, переводити зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця. Однак це лише радикалізувало настрої учасників страйку, яких на 24 липня було уже 8700 осіб.

По бараках були створені страйкові комітети. Український страйком розташовувався у бараці 42. В усіх бараках лідери груп проводили бесіди, пояснювали вимоги страйкарів, закликали не йти на конфронтацію з начальством таборів, виконувати всі їхні вимоги, крім роботи. Щоб підкреслити політичний характер страйку та засвідчити солідарні вимоги представників різних націй, на центральній будівлі табору були вивішені національні прапори народів СРСР. 28 липня до протесту приєдналися в’язні 13-ї зони (шахта №30) – уже наступного дня на роботу не вийшли загалом близько 15 604 в’язнів, що паралізувало роботу на шахтах і будівництві ТЕС.

Поступово страйк переріс у повстання. Його організацією займалося підпілля, зорганізоване за схемою трійок, які діяли конспіративно. Ядро підпілля складали українські,  прибалтійські та польські націоналісти. На випадок відкритого протистояння була заготовлена холодна зброя.

Табірна адміністрація намагалась всіляко ізолювати та етапувати лідерів повстання, вивезти їжу, але в'язні нападали на штрафні ізолятори та всіляко чинили опір, захищаючи своїх і вимагаючи повного виконання їхніх вимог. Наприкінці місяця до табору прибула комісія на чолі із заступником міністра МВД СРСР Іваном Масленниковим, але переговори не дали результатів.

Тоді влада прийняла рішення придушити бунт силою. 31 липня 1953 року табірне керівництво ввело посилений конвой автоматників і звернулося по радіо до в’язнів 2-го табірного відділення із вимогою негайно припинити страйк та вийти із зони. Керівники повстання були заарештовані, а його найактивніші учасники – ізольовані від решти в’язнів.

1 серпня була проведена операція з ліквідації виступу в найстійкішому – десятому – табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко прямо перед строєм особисто розстріляв одного із організаторів повстання – поляка Ігнатовича, після чого охорона відкрила вогонь по ув’язнених, які намагалися прорватися до зони. В результаті стрілянини, за офіційними даними, загинули 53 особи (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА) та 138 осіб дістали поранення. За неофіційними підрахунками, кількість жертв сягнула 130 загиблих та 300-400 поранених.

Після закінчення операції у 10-му табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в табори загального режиму. Загалом під час цих двох операцій як активних учасників повстання ізолювали 1122 в’язнів, з них 15 заарештували відразу, а 14 – дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Попри придушення повстання,  діяльність конспіративного центру українських політичних в’язнів у радянських концтаборах не припинилася. Виступ в’язнів у Речлазі надихнув учасників Кенгірського повстання, що сколихнуло імперію ГУЛАГу в травні-червні 1954 року. У повстанні взяло участь до 20 тисяч ув’язнених.