1865 – народився Олександр Малинка, етнограф

1865, 19 (7 за старим стилем) серпня в містечку Мрин Ніжинського повіту у родині місцевого священника отця Никифора Малинки народився син Олександр – майбутній відомий етнограф і фольклорист, педагог, дійсний член Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук, голова Ради Всеукраїнського етнографічного товариства, співредактор журналу «Побут».

Олександр Малинка. Фото: wikinosivka.info

В родині крім Олександра було ще троє синів і три доньки. Попри те, що отець Никифор був священником у другому коліні, його діти обрали світські професії. Олександр закінчив Ніжинську гімназію. Вчився дуже добре і навіть в один рік отримав стипендію імені Платона Рудановського в розмірі 100 рублів сріблом за заслуги у навчанні.

Вступив до Імператорського історико-філологічного інституту у Петербурзі, однак місцевий клімат негативно позначився на здоров`ї, тож через рік перевівся перевівся на другий курс Ніжинського історико-філологічного інститут князя Безбородька.

Під час навчання захопився народними звичаями та культурою. Збирав фольклорно-етнографічні матеріали, вивчав місцеві говірки під керівництвом професора Соколова. Зав'язав контакти з Московським Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії. Пізніше зізнавався, що любов до української пісні у нього від мами. «Народну пісню я полюбив ще змалку: моя мати родом з Роменщини, мала гарний голос, знала багато полтавських та чернігівських пісень, любила співати їх, а разом з нею співали хором і ми, діти, та сусіди-гості», - писав він.

Після закінчення інституту отримав фах учителя історії, російської мови та словесності. Вчителює в гімназіях Києва, Глухова, Черкас, Острога, Кременчука, Полтави. В Черкасах започаткував безкоштовну недільну школу, яка була дуже популярною серед місцевого населення. У 1918-му році за його ініціативою київське «Товариство благоустрою» відкриває в Святошині гімназію, яку у 1920-ті роки було перетворено в трудову школу. Олександр Никифорович очолив цю школу за бажанням колективу.

Скрізь, де б він не був, паралельно з вчителюванням продовжує цікавитися минулим. У Глухові, спільно з місцевою етнографинею Пелагеєю Литвиновою-Бартош бере участь в археологічних розкопках на території колишньої гетьманської столиці. У 1902 році його «Сборник материалов по малоруському фольклору» виходить спочатку як додаток до «Земського сборника Черниговской губернии», а наступного року – окремою книгою. У цій праці широко представлений фольклор не тільки Чернігівської, а й Волинської, Полтавської та деяких інших губерній. Це колядки й щедрівки, загадки, прислів'я, примовки, жарти, замовлення, повір'я, матеріали з народної медицини, народні прикмети, розповіді й казки, записи про закляті скарби, апокрифи. Також досліджував весільні традиції українців..

Був членом-кореспондентом, потім дійсним членом Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. У 1926 році увійшов до Етнографічно-фольклорної комісії при ВУАН, а через ва роки був обраний головою Ради Всеукраїнського етнографічного товариства, співредактором журналу «Побут».

У 1929 році помирає дружина, Катерина Миколаївна, що стало для вченого важким ударом. Він виходить на пенсію і до кінця життя живе тихим і непомітним життям, часто перебиваючись з хліба на воду.

Помер 22 травня 1941 року. Похований у Києві, однак місце поховання не збереглося.

За матеріалами Віталія Пригоровського