1921 - народився Дмитро Луценко, поет-пісняр

1921, 15 жовтня - в с. Березова Рудка Пирятинського району на Полтавщині народився Дмитро Луценко – поет-пісняр, автор слів гімну Києва «Києве мій».

Дмитро Луценко. 1944 р. Фото uk.wikipedia.org

Навчався в місцевій школі-семирічці, був дуже допитливим, багато читав, мав надзвичайну пам'ять. З дитинства знав багато пісень, які чув від батьків та гостей, котрі відвідували їхню хату. Заспівував завжди батько Дмитра, який мав гарний голос.

 Але Голодомор 1932-33 років забрав батька і сестру Яринку. Дивом виживши сам, Дмитро підлітком вирушив на Донбас. Шахтарював, навчався у гірничо-промисловому технікумі.

В 1936 році приїжджає до Києва з мрією стати артистом. Його підтримує письменник Іван Микитенко, який допомагає вступити на робфак. Але а 1937-му Микитенка репресовують і Дмитра виключають із комсомолу «за зв'язок з ворогом народу».

За мізерну плату працює кур'єром в Управління шосейних доріг, де йому дозволили спати на столах. Вночі малює картини з українськими краєвидами, продає їх на базарі, щоб купити хліба. У 1938 році вступає до Київського гідромеліоративного інституту. За два роки був мобілізований до армії, служив на кордоні з Афганістаном.

Під час ІІ Світової війни пройшов саме пекло: Сталінград, Курська дуга. Був автоматником розвідувальної роти. На війні познайомився із російським поетом Євгеном Довлатовим, друкувався в дивізійній газеті «За победу». 8 травня 1945 року на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії отримав страшну контузію: втрачає слух, не може говорити. Після госпіталя повертається інвалідом 2-ї групи.

Але доля всміхнулася фронтовику. На одній із зустрічей молодих журналістів із читачами в листопаді 1945 року він знайомиться із випускницею філософського факультету Одеського університету. І — закохується з першого погляду. На 5-й день після знайомства вони одружилися.

Дмитро Луценко з дружиною Тамарою та донькою Ларисою. Фото: ukrreporter.com.ua

Жити довелося у прохідній кімнаті в будинку по Круглоуніверситетській, 3 в Києві. Тамара Іванівна згадувала: «У старому будинку це колись була кухня з чорного ходу. Чавунні гвинтові сходи вели на третій поверх. У кімнаті напівтемно, троє дверей. Ліворуч – двері до сусідки, біля вікна – ще одні, в кухню-закапелок. Біля однієї, вільної від проходів стіни, стояв на козликах матрац з продавленими пружинами. У кутку грубка з купкою дров біля неї. Ані ванни, ані туалету. Здається, 5 кроків до Хрещатика – і така невлаштована квартира. А йому все тут подобалося, всім розповідав про «розкішне життя». Лише через 16 років Луценки отримали невеличку квартиру.

Після війни повернувся до навчання в інституті. Працював у газетах «Сільські вісті», «Молодь України», на українському радіо. Вдома писав завжди лежачи, тому що в грудях «дуже боліло після контузії, одержаної на фронті».

Перша збірка віршів Дмитра Луценка — «Дарую людям пісню» — вийшла друком 1962 року, коли автору було вже за сорок. Книгу «благословив» Володимир Сосюра. З нею Луценка прийняли до Спілки письменників. Тоді ж, у 1962 році, у співавторстві з композитором Ігорем Шамо була написана одна з найвідоміших пісень на слова Луценка «Києве мій», яка з 2014 року стала офіційним гімном столиці.

Музику до пісні Ігор Шамо написав за одну ніч, а слова писалися майже місяць. За спогадами Тамари Луценко, після слів «де колишуться віти закоханих мрій» ніяк не народжувався рядок. Тоді композитор і поет вирішили прогулятися. На вулиці раптово вони почули фразу від хлопця, що залицявся до дівчини: «Ну як тебе не любити?».

За цю пісню в 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо отримали Шевченківську премію (гроші передали до дитячих будинків Києва). За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Ігор Шамо та Дмитро Луценко за роботою. Фото: bulvar.com.ua

Перший інфаркт стався після смерті у неповні 17 років улюбленої дочки Лариси: ще в школі її зіштовхнув зі сходів однокласник, і наслідки падіння через кілька років далися взнаки. Пізніше один за одним пережив іще сім інфарктів, кожного разу повертаючись до поезії. Але був підкошений «мирним атомом» – після виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС уже практично не виходив з лікарні. Помер від восьмого інфаркту 16 січня 1989 року в Києві.

За спогадами Тамари Луценко, найбільшою його мрією було, щоб його пісні стали піснями. І вона здійснилася: на слова Дмитра Луценка писали пісні Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо, Ігор Поклад та інші відомі композитори. У цій співпраці народилося понад 300 пісень, серед яких справжні шедеври — «Осіннє золото», «Мамина вишня», «Україно, любов моя» та багато інших.

Пісні на слова Дмитра Луценка виконували Дмиро Гнатюк, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Ніна Матвієнко, хорова капела «Думка» і народний хор ім. Г. Верьовки.

У творчому доробку поета – понад десять поетичних збірок. Його твори перекладені багатьма мовами світу. Починаючи з 1990-го, у Березовій Рудці, куди часто приїздив поет, відбувається обласний фестиваль «Осіннє золото», під час яких виконуються пісні на слова поета.

У 2001 році була заснована премія імені Дмитра Луценка, яку вручають найкращим співакам, композиторам, поетам. Ім’ям Дмитра Луценка названа одна з київських вулиць, провулок у Полтаві та столична середня школа № 197, де митець не раз виступав і де тривалий час працювали його дружина Тамара Іванівна та син Сергій.

2006 року Нацбанк України випустив у обіг ювілейну монету із зображенням портрета Луценка, присвячену 85-річчю з дня народження поета. На монеті викарбувані слова «Як тебе не любити, Києве мій!».

У 2021 році в Пирятинському краєзнавчому музеї відкрили кімнату поета-пісняра Дмитра Луценка, де представлені його речі: валіза, в якій він спав немовлям, фотографії, меблі, нагороди, особиста вишита сорочка Дмитра Омеляновича.