1885, 8 жовтня – у селі Маянів Подільської губернії народився Володимир Свідзинський, поет та перекладач.
Володимир Свізинський
Був другою дитиною в сім’ї, мав 4 братів і сестру. Родичі по лінії батька й матері були священниками, тож і Володимир спочатку обрав духовну стежку: навчався в Тиврівській бурсі, потім у Кам’янець-Подільській семінарії. Однак через хворобу семінарію не закінчив, а згодом вступив до Київського комерційного інституту вільним слухачем. Через матеріальну скруту навчання затяглося на сім років, закінчив курс у січні 1913 року, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.
З 1915 року жив у Житомирі, працював у канцелярії, а згодом – обліковим урядовцем. Досліджував килимарство Поділля, їздив у наукові експедиції. Його стаття про ткацький промисел вийшла в 1916 році в книзі «Кустарні промисли Подільської губернії». Крім того, Свідзинський також досліджував графічне оформлення старовинних греко-католицьких метрик, написав статтю «Народні українські пісні про останню світову війну».
Під час Першої світової війни був мобілізований до Російської імператорської армії, служив з 1916 по 1918-й роки.
У 1919-му одружився з кузиною Зінаїдою Сулковською і оселився в Кам’янці-Подільському, вступив на історико-філологічний факультет Подільського університету. Тут заприятелював із Юрієм Липою та Людмилою Старицькою. Жили в школі, де вчителювала Зінаїда. У 1921 році народилася донька Мирослава.
Володимир Свідзинський з донькою Мирославою, кінець 1920-х рр.Фото: uk.wikipedia.org
Працював архіваріусом, був аспірантом кафедри народного господарства і культури Поділля, однак з приходом більшовиків перспектив для подальшого життя в Кам’янці-Подільському практично не лишилося. Свідзинський з родиною перебирається до Харкова. Працював літературним редактором у місячнику «Червоний шлях» (в кабінеті сидів разом з Павлом Тичиною), займався редакторською та науковою роботою. Писав ліричні вірші й балади.
Перший вірш Володимира Свідзинського побачив світ у 1912 році в журналі «Українська хата». У 1922-му в Кам’янці-Подільському вийшла перша збірка «Ліричні поезії». В 1927-му, в Харкові – друга збірка «Вересень». Після того, як сучасники розкритикували цю збірку за відсутність у творах громадянських мотивів, перестав друкуватися, перейшовши у «внутрішню опозицію». «В цій позиції — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...», — писав пізніше про Свідзінського Василь Стус,
Остання прижиттєва збірка Володимира Свідзинського «Поезії» вийшла у Львові 1940 року. Упорядником був Юрій Яновський. Серед поезій є вірш, у якому прославляється Сталін. Це викликало дискусію, чи міг він належати Свідзинському. Стус заперечував таку можливість, аргументуючи тим, що стиль написання непритаманний Свідзінському. Існує припущення, що того вірша написав сам Яновський, щоб показати нещодавно анексованій Західній Україні, що поети-вихідці з усіх регіонів підтримують Сталіна.
Улітку 1941 року, у зв`язку з наближенням до Харкова німецьких військ, Свідзинському у Спілці письменників видали евакуаційний талон до Актюбінська. Але поет не зміг одразу виїхати. Його 20-річна донька Мирослава, яку він забрав до себе і виховував після смерті матері, навчалась у технікумі і категорично відмовилася їхати з Харкова. НКВД запідозрило тих, хто відкладав від’їзд, у симпатії до гітлерівців і влаштувало облаву.
27 вересня 1941 року Свідзинського заарештували. Кримінальну справу проти поета у звинуваченні в антирадянській пропаганді завели за добу до арешту. За спогадами свідків, Свідзинського разом із іншими силоміць евакуйованими просто погнали під конвоєм на схід, як каторжників. А потім, коли фронт почав наздоганяти, просто зігнали усіх ув’язнених у дерев`яну будівлю і підпалили. Сталося це 18 жовтня 1941 року в селищі Непокрите на Харківщині. У вогні згоріло і багато останніх віршів поета, які він взяв із собою.
Володимир Свідзинський передбачив власну смерть у вогні, що відобразилось у віршах. Зокрема у збірці «Вересень» 1927-го є поезія:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...