Вічний опозиціонер: 24 грудня народився В'ячеслав Чорновіл

Під час однієї з душпастирських розмов, які з В’ячеславом Чорноволом регулярно провадилися в мордовському таборі,  на запитання  начальника зони майора Пікуліна, яку посаду той обійматиме у незалежній Україні, Чорновіл відповів: «У вільній Україні я обійматиму лише одну посаду – редактора опозиційної газети». «А-а-а, - завівся начальник. – Ось яка ви небезпечна людина, Чорновіл! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!». Тоді В’ячеслав Максимович іще не знав, наскільки пророчими виявляться ті його слова, і що йому навіть після проголошення незалежності доведеться тримати опозицію до влади, утверджуючи власним прикладом критерії  порядності й жертовності в політиці.

«Ця тривога відбилась у генах»

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року (хоча в документах значилося згодом 1 січня 1938 року) в самому серці кореневої України – в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області. Це був край Шевченка і Симоненка, край козацьких легенд і бунтівників духу. Все це наклало відбиток на характер і долю Чорновола, хоча сам він усвідомив це дещо пізніше.

«Я народився у тривозі, мати носила мене в часи, коли тривали масові репресії, - напише він у кінці шістдесятих у своїй знаменитій статті «Справді, хто є хто». Не оминула пильна увага влади і родину Чорноволів: було репресовано батькового рідного брата Петра – завідувача Уманського окружного  відділу народної освіти (дядько так і не повернувся із таборів). Батько був змушений змінити місце роботи, та все одно, як і в багатьох родинах українських інтелігентів, у їхній хаті в сінях висіла торба зі шматком сала і зміною білизни – щоб можна було схопити останньої хвилини, коли братимуть. «Мабуть, в генах відбилася ця тривога і визначила мою подальшу долю», – констатував Чорновіл.

В'ячеслав Чорновіл в молодості

Хоча спочатку нічого не вказувало на таку бунтарську долю: до школи Славко пішов у 1946 році одразу до другого класу (читав з чотирирічного віку), був головою ради піонерської дружини, секретарем комсомольської організації школи. Школу закінчив із золотою медаллю і з першого разу поступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Шевченка, а через рік перевівся на журналістику. Здавалося б, у такого молодого і перспективного проблем із кар’єрою і владою бути не повинно.

Однак, саме Київ відкрив Чорноволові очі на істиний стан речей, і за короткий час палкий комсомолець перетворився на не менш палкого націоналіста і патріота своєї землі. «Ось у чому різниця  між мною і теперішніми комсомольськими активістами: вони не вірять у те, що говорять, а комсомол став школою молодого бюрократа, - писав Чорновіл. – Я щиро вірив, і це мене порятувало».

«Лихо з розуму»

В Києві Чорновіл вперше відчув на собі й пильне око влади. Енергійний, запальний, винахідливий, гострий на слово і прямолінійний у відстоюванні власної правоти, він раз по раз «наривався» на конфлікти з університетським начальством, через що навіть змушений був піти в академвідпустку і рік пропрацював на будівництві домни у Жданові – спочатку теслярем, а потім у виїзній редакції газети «Київський комсомолець». Відновившись, за місяць склав усі пропущені сесії і закінчив університет із відзнакою. Три роки працював на Львівському телебаченні, а тоді повернувся до Києва, щоб продовжити наукову роботу.

Моментом істини стало 4 вересня 1965 року, коли в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Іван Дзюба виголосив протест проти арештів української інтелігенції, а Стус та Чорновіл закликали присутніх у залі встати. Наступного дня почалися обшуки, арешти, безробіття...

Звільнення з роботи спонукало Чорновола активніше зайнятися публіцистикою. У 1966-67 роках за кордоном виходять його праці «Правосуддя чи рецидив терору» та «Лихо з розуму» (портрети двадцяти «злочинців»), які змусили весь світ заговорити про Україну. Для Чорновола це обернулося трьома роками ув’язнення, хоча на процесі він тримався виклично і, як пише Роман Корогодський, «питаннями і репліками заганяв увесь суд під лавку і примушував оборонятися від зухвалого підсудного, аж доки зіпрілий суддя гаркнув, що виведе його геть, якщо той не припинить свою «ворожу агітацію».

До «уваги» відповідних органів Чорновіл ставився з особливим азартом і відчайдушністю. Одного разу, помітивши, що їхній гурт фотографує агент КДБ, Славко запропонував усім разом повернутися і показати «фотографу» дулі. Знімок вдався на славу.

З таким же запалом і відчайдушністю Чорновіл організовує у 1970 році випуск «Українського вісника», де друкуються матеріали самвидаву, хроніка українського спротиву. Під час загальноукраїнської «зачистки» 1972 року він отримує свій другий термін – 6 років таборів і три роки заслання. Йому інкримінують редакторство «Українського вісника», однак жодних доказів у влади немає. Між тим, і з табору Чорновіл  умудряється передавати свою «Хроніку таборових буднів», яка теж наробила чимало галасу за кордоном.

Із справи В'ячеслава Чорновола

Він виступав проти системи з відкритим забралом. У 1971 році він направляє у прокуратуру Одеської області повідомлення про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, він підписується і зазначає домашню адресу на кожному аркуші «Лиха з розуму». В часи, коли «всесильне» КДБ намагалося залякати і зламати дух і волю людини, такий виклик сіяв паніку в «органах» і давав сили сподіватися іншим.

«Зеківський генерал»

Так назвав В’ячеслава Чорновола відомий письменник і дисидент Михайло Хейфец. У таборах він і справді користувався беззаперечним авторитетом, показуючи приклад, як можна протистояти системі. Саме Чорновіл розробив «Статус політв’язня», який обґрунтовував його право не підкорятися табірному розпорядку: не виходити на шикування та роботу, не носити нашивки, – і разом з тим «гарантував» перебування в карцері та посилення «душпастирських» бесід із саботажниками. Проект Статусу Чорновіл передав до Верховної Ради СРСР, він же проводив регулярно «політзаняття», читаючи і коментуючи газети, які дозволялося передплачувати. Чорновіл організував і провів десятки голодувань, протестуючи проти порушення прав людини як у таборах, так і на волі. Його боялися табірні наглядачі (відомо кілька випадків, коли Чорноволові вдавалося достукатися до совісті охорони, переконати їх у своїй правоті, і ті йшли з органів) і поважали політв’язні. Одне слово – «це Славко просив» – гарантувало негайне і точне виконання доручення.

Авторитет Чорновола був беззаперечним і на волі та за кордоном. Під час перебування на засланні його в 1978 році приймають до Міжнародного ПЕН-клубу, за рік він стає членом Української гельсінської групи. Наслідки не забарилися: після кількох спроб «підставити» Чорновола, його у 1980 році таки втретє засуджують в Якутії за сфабрикованим звинуваченням на 5 років. У відповідь той витримав 120-денну голодовку протесту, а в заключному слові закликав суд не брати участь у змові.

Табори так і не «перевиховали» Чорновола. Після повернення в Україну він відновлює політичну діяльність. Восени 1988 року влада розгорнула навіть компанію за видворення Чорновола і Михайла Гориня, які дали інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, а ті в свою чергу звернулися до урядів усіх держав із проханням, щоб їх не приймала жодна країна.  В цьому ж 1988-му році на 50-титисячному мітингу у Львові він проголошує «Декларацію принципів Української гельсінської спілки», яка стає, по суті, першою опозиційною КПРС організацією партійного типу. За рік відбуваються установчі збори Народного Руху України, який зіграв вирішальну роль у розвалі радянської імперії.

Обірваний політ

Згадуються кадри 1991 року, які тепер відомі кожному: 24-те серпня, в сесійну залу парламенту вноситься жовто-блакитний прапор. На першому плані – В’ячеслав Чорновіл – усміхнений, щасливий... Тоді гадалося, що все уже позаду, що перемога здобута. Як виявилося, все тільки починалося.

У 1991 році Чорновіл балотується на президентських виборах від демократичних сил і, набравши 23,27 відсотків, поступається в другому турі Леоніду Кравчуку. Тоді ж він оголошує про перехід у конструктивну опозицію до влади. Хто зна, якою була б Україна, якби все склалося інакше, чи не повторила б вона шлях Польщі, Чехії, Литви, де до влади прийшли романтики-націоналісти?

Леонід Капелюшний у статті «Без Чорновола» у 2000 році писав: «Українська влада... перебрала функцію олігархів сама на себе. Не гроші в Україні дають владу, а влада – гроші. Всі гучні скандали та розбірки на теренах України, усі значимі кадрові перетасування пов’язані саме зі спробами окремих посадових осіб порушити усталений порядок – то хтось «випрягався» й не хотів ділитися накраденим, то в когось виникали політичні амбіції недозволеного масштабу». Цій владі Чорновіл був дуже незручний, бо його не можна було купити, він був надто непередбачуваним. Особливо – перед президентськими виборами. Саме тому було інспіровано розкол Руху. І саме тому тієї фатальної березневої ночі на Бориспільській трасі з’явився КАМАЗ.

Ця трагедія й досі лишається білою плямою в нашій історії. Влада поспішила заявити про банальне ДТП, однак саме ця поспішність викликає багато запитань. Тоді ми знали лише про постріли, що пролунали в будинку Вадима Гетьмана. Машини Ємця, Єрмака, Малєєва розіб’ються пізніше...

В останньому інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл висловлював надії на об’єднання усіх демократичних сил в єдину коаліцію. «Творення української правиці – ідея велика і благородна. Вона все одно буде зреалізована. Якщо це відбудеться тепер – вони там завиють», – казав він.  Історія повторюється, і сьогодні знову надходить момент істини. І найкращим пам’ятником Чорноволові має стати національна демократична держава, про яку він мріяв усе життя.