Чому депортація маріупольців – це повторення історії?
За останніми даними, близько 45 тисяч маріупольців були вивезені на території ОРДЛО та РФ. Російські окупанти продовжують терор цивільного населення Маріуполя та знищують сліди своїх злочинів. Вже не вперше в історію цього міста вплітається наратив переселень і депортацій. Маріуполь вже відчував на собі імперський колоніальний підхід, що змушував цілі народи змінювати регіони свого проживання.
Історію Маріуполя варто починати з часів заснування козацької Кальміуської паланки. Проте, як і більшість міст на півдні України, свою офіційну історію місто веде з 1778 року, коли на березі річки Кальміус російською імперською владою було засноване повітове місто Павловськ, перейменоване наступного року за розпорядженням князя Григорія Потьомкіна на Маріанополь чи ж звичніше для нас – Маріуполь. У ті часи Російська імперія займалася підготовкою до приєднання території Кримського ханства, відтак готувала різні політичні акції, котрі б створили сприятливе підґрунтя.
Після укладення Кючук-Кайнарджийського мирного договору у 1774 р. на території Кримського ханства посилилося релігійно-етнічне протистояння між християнами (греками й вірменами) та мусульманами (татарами). Не допоміг навіть указ хана Шагін-Гірея у 1777 році, котрий зрівняв у правах представників обох віросповідань. В таких умовах місцеві греки шукали захисту в росіян – останні ж вирішили скористатися моментом: масове переселення християнського населення з території Криму мали б істотно підірвати економіку ханства, змусити місцеву владу прийняти входження півострова до складу Росії. Формальним приводом для цієї депортації стали листи з проханням про допомогу духовного очільника кримських християн митрополита Готського і Кафського Ігнатія на адресу російської імператриці Катерини ІІ, які він надсилав у 1771-1772 роках. 9 березня 1778 імператриця підписала два рескрипти на ім'я П. Рум'янцева і Г.Потьомкіна з наказом провести переселення всіх християн (греків, грузинів, вірменів та волохів), які мешкали у Криму, на вільні землі Новоросійської та Азовської губерній.
Безпосередньо сама акція переселення тривала протягом липня-вересня 1778 р., але ще майже півтора року знадобилося, аби вірменам й грекам нарешті надали обіцяні землі. Останні оселилися в районі сучасного Маріуполя, ставши етнічною основою нового міста. На кінець року Кримський ханат залишили 31386 християн: 18395 греків, 12612 вірменів, 218 грузинів та 161 волох. Переселенцям надавали соціально-економічні пільги, зокрема збільшені земельні наділи, звільнення на тривалий строк від податків та рекрутської повинності. Водночас станом на 1781 рік у Маріупольському повіті мешкало 14483 греків, тобто їх чисельність зменшилася у порівнянні з роком переселення майже на 4 тисячі. Будь-які спроби греків повернутися назад до Криму усіляко придушувалися російською імперскою владою.
Кінцева ціль, поставлена російським колоніалізмом, остаточно була досягнута у 1783 році, коли землі Кримського ханства врешті-решт увійшли до складу Російської імперії.
У війні з Україною сучасна Росія використовує злочинні інструменти імперської політики, зокрема, насильну депортацію мирного населення, які, здавалося б, повинні були відійти в небуття з падінням останньої квазіімперії в Європі – Радянського Союзу.
За свідченнями радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка: «Це справжня примусова депортація. Тому що, як би воно не сталося, якщо у людини навіть не питати, куди вона хоче потрапити, і блокувати всі її можливості, щоб потрапити на ту частину, яка контролюється Україною, – це точно не евакуація.[...] Найбільша частина людей – яких оформляють як «біженців» і депортують до економічно депресивних районів Росії. Наразі нам відомо про Томськ, Володимир, Ярославль, вже є інформація про заплановану депортацію до Самарського регіону. Це мені нагадує більш ситуацію Другої світової війни й тих гастарбайтерів, яких вивозили німці».
Цей злочин Росії не залишиться безкарним, а Україна докладатиме зусиль, щоб силоміць вивезені маріупольці повернулися в свою державу.
Віталій Бака