У травні 1998 року Слава Стецько, як найстарший парламентар, відкривала першу сесію Верховної Ради України третього скликання. Коли вона, горда, впевнена в собі і свідома свого покликання, прямувала до трибуни, в залі зчинився галас і свист. Коли вона від імені всього депутатського корпусу зачитувала текст присяги, комуністи демонстративно покинули залу. Але цей демарш лише засвідчив поразку їхньої ідеології: символ «українського буржуазного націоналізму», яким стільки років лякали їх, а потім і вони самі лякали і лякалися, стверджував свою правоту. Це була її перемога, її тріумф, вершина, до якої вона йшла все своє життя.
Слава Стецько. Фото: incognita.day.kyiv.ua
Щоправда, сама пані Слава Стецько, називаючи той момент своїм найбільшим політичним досягненням, все ж стверджувала, що рано говорити про пік її політичної кар’єри: «Я хочу працювати далі на благо моєї України». І продовжила працювати, демонструючи зовсім інші якості української політики: послідовність у відстоюванні своїх ідей, наполегливість, інтелігентність і дипломатію.
А через чотири роки, у день свого народження, лідер КУНу Слава Стецько знову приводила до присяги новообраний парламент. Цього разу із залу не вийшов ніхто. Навіть суперники по ідеологічній боротьбі збагнули: ця жінка може викликати тільки пошану. Бо таких людей – щирих у своїх ідеалах, безкомпромісних у своїй боротьбі й безкорисливих у житті – залишалося катастрофічно мало.
«В ОУН я пішла за прикладом брата»
«З її відходом завершилася ціла епоха в українській історії», – писали газети в березні 2003-го... Вона справді була однією з останніх могікан – свідків і безпосередніх учасників національно-визвольної боротьби 20-40-х років на теренах України. Вона була однією з тих небагатьох, хто слідом за Шевченком може повторити: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Народилася Анна-Євгенія Музика (а саме таким було справжнє ім’я Слави Стецько) на Тернопіллі в селі Романівка 14 травня 1920 року. «Мої батьки були українськими патріотами. Старший брат — член ОУН. Згодом я сама вирішила піти слідами брата», – згадувала пізніше пані Слава. Її старшого брата Михайла за участь в Організації українських націоналістів заарештували й закатували ще «за Польщі», за Україну загинув і її рідний дядько.
Анна-Євгенія Музика в молодості. Фото: radiosvoboda.org
Можливо це, а можливо сутичка з гордовитою наставницею-полькою в Теребовлянській школі, яка за українську мову вдарила її лінійкою по руках і крикнула «Муві по-польську!», спонукали пізніше її до активних дій. Швидше й те й інше: незважаючи на те, що в гімназії Анна Музика входила до трійки найкращих учениць, вона гостро реагувала на будь-які спроби приниження її українства. «У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться».
Її історія може лягти в основу захоплюючого роману. Ще в гімназії Музика організувала гурток з вивчення історії України, збиралися по домівках, в лісі, потім прочитане розповідали молодшим. У 18 років стала активним членом ОУН, а через рік, коли на Західну Україну прийшли «совіти», відкрито виступила перед пропагандистами, аргументовано пояснивши, чому вона ніколи не вступить до комсомолу. Це не могло минути безкарно – невдовзі її попередили, що за нею можуть прийти. Щоб уникнути арешту, її законспірували: призначили директором школи в селі Юшківка, де діяв підпільний центр – зі старшинами, зі зброєю. Одного разу, коли чистили зброю, там стався вибух. Почалися розслідування. Довелося залишити школу й піти в глибоке підпілля.
Війну Анна зустріла у складі партизанської групи. Там вона почула про «Акт про відновлення самостійності України», проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Цей документ озвучив голова Українського державного правління Ярослав Стецько. Тоді, зачитуючи слова Акта у містечку Бібрка на Львівщині (ОУН, намагаючись донести до людей історичне значення документа, організовувала мобільні групи по всіх містах і селах, які на площах перед народом оприлюднювали текст Акта) вона іще не знала, що ця людина стане її першим і єдиним коханням, її долею.
Слава і Ярослав
Їхня зустріч відбулася в 1944 році у Відні, куди Музику, вже після арешту її німцями у 1943-му, восьми місяців, проведених у «тюрмі на Лонцького» та несподіваного для неї визволення товаришами по боротьбі, відправили за дорученням ОУН. Ось як згадує про це сама пані Слава: «Прийшла я на конспіративну зустріч в кафе і побачила вродливого 32-річного чоловіка. Пам’ятаю, п’ємо ми каву, він щось про політику говорить, а я очей від нього не можу відвести і нічого не чую..». Пізніше саме вона очолить мобільну групу, яка викраде із госпіталю в Шитенгоффені з-під арешту нової комуністичної влади тяжко пораненого Ярослава Стецька. Дивом подолавши дві тисячі кілометрів, Стецька було доправлено до Мюнхену. Тут же знайшла найкращого лікаря, бо Ярослав був у дуже важкому стані і не сподівався, що виживе. Вона зробила все, щоб поставити коханого на ноги. Тоді ж він уперше назвав її Славою. Під цим йменням вона стала відомою всьому світові.
Слава і Ярослав Стецько. Фото: zbruc.eu
Вони побралися в 1946 році в Мюнхені і з того часу, аж до смерті Стецька в 1986 році, були нерозлучними. Дружина професійного революціонера – вона була правою рукою чоловіка в усіх справах, об’їздила з ним пів світу, проводячи антирадянську пропаганду, розповідаючи про голодомор, табори, в’язнів та інші жахливі речі, котрі чинила радянська влада. Саме від них світ уперше почув про страйки в Норильську, Воркуті та інших сталінських таборах, про придушення повстання в Кенгірі, коли за вказівкою Москви проти в’язнів пустили танки, які не зупинилися навіть перед беззбройними жінками.
У Мюнхені Ярослав і Слава Стецько входили до кола найближчих друзів і соратників Степана Бандери до самого його вбивства в 1959 році агентом КДБ Сташинським. Останнього вона його бачила лише раз в житті, у 1961 році на судовому процесі в Карлсруе. «Він був звичайним українським хлопцем, – розповідала Слава Стецько. – Одного разу його спіймали в потязі, коли він їхав без квитка. Погрозами змусили служити КДБ, навчили володіти безгучною зброєю, що заряджалася ціаністим калієм. Таких витончених методів убивства на Заході просто не знали». На суді ж вони дізналися, що наступною жертвою Сташинського мав стати Ярослав Стецько – уже навіть ключі до їхньої квартири були підібрані. «Ми постійно відчували, що за нами слідкують. З 1945 року до кінця 80-х нам довелося одинадцять разів змінювати місце проживання, – згадувала пані Слава. – У нас була своя служба безпеки, яка вживала заходів, щоб у наше оточення не проникали ворожі агенти».
Їхня пара була однією з найромантичніших в українському політикумі. Їм заздрили, і не раз їй доводилося чути за спиною: «Славця то лише кухарка при Ньому». А вона була і кухаркою, і порадницею, і перекладачкою, і бойовою подругою. А в першу чергу – вона була при Ньому Жінкою. «Я не солдафон, – казала вона. – Жінка, насамперед, повинна бути жінкою, матір’ю, дружиною, нести злагоду та мир, згладжувати всі гострі кути». І вона до кінця життя лишалася такою – завжди елегантною, вишукано вбраною, дуже жіночною. І після смерті чоловіка вона до кінця життя не знімала з руки обручки.
Слава і Ярослав Стецьки на конференції АБН (Тайвань, 1955). Фото: zbruc.eu
Славою Стецько завжди захоплювалися чоловіки – колеги по боротьбі, громадській діяльності, політиці. Захоплювалися й поважали. Адже їх так бракує, таких жінок – мужніх, сильних та цілеспрямованих, і водночас ніжних та лагідних. Справжніх.
Ми себе вважали амбасадорами, що хотіли бачити Україну вільною
Слава Стецько закінчила правничий факультет Мюнхенського університету, здобула вчений ступінь магістра політичних наук, мала фах перекладача. Вона вільно розмовляла німецькою, англійською, французькою, польською, білоруською, сама вивчала іспанську, італійську, розуміла практично усі слов’янські мови. І при цьому принципово ніде й ніколи не послуговувалася російською.
Паралельно з цим подружжя Стецьків розгорнуло широку антибільшовицьку пропаганду в усьому світі. Радянська пропаганда називала Ярослава Стецька другим після Бандери ворогом Радянської влади.
16 квітня 1946 року в Мюнхені було створено Антибільшовицький блок народів, який очолив Ярослав Стецько. До АБН входили прем'єри, міністри, спікери парламентів і інші високопоставлені люди з багатьох країн. Наприклад, у Сінгапурі членами антибільшовицького комітету стали сім міністрів. У Нью-Йорку, Оттаві, Канберрі, Сіднеї були організовані багатотисячні демонстрації проти комуністичного режиму. У річницю голодомору молодь кинула на подвір’я радянського посольства у Канберрі сім трун (тоді за статистикою вважалося, що загиблих – сім мільйонів). Проти радянського режиму молодь виступала з акціями протесту перед ООН, московськими амбасадами в столицях різних країн: вивішували плакати, розповсюджували літературу, намагалися проникнути на подвір’я посольств і передати заклики до звільнення з радянських тюрем політв’язнів — Чорновола, Лук’яненка, Плюща, Валентина Мороза, інших.
Мітинг в Лондоні на захист ув`язнених представників української інтелігенції. Фото: ounuis.info
У цьому плані члени АБН були надзвичайно винахідливими. Наприклад, у 1970-х, коли по всьому світу проходили акції на захист дисидента Валентина Мороза, члени організації поїхали в Бразилію на футбол в однакових футболках, написавши на кожній на спині по одній літері. Нічого не запідозривши, охорона пропустила їх на стадіон. Але коли хлопці сіли у визначеному порядку, весь стадіон міг прочитати на їхніх спинах напис «Звільнити Мороза!». А на Олімпіаді в Мюнхені, де не дозволялося нести плакати, таким же чином склали напис «Слава Україні!».
Величезний резонанс викликали й акції АБН напередодні візиту в Швецію у червні 1964-го Микити Хрущова. Тоді Ярослав Стецько разом зі Славою та генеральним секретарем АБН князем Ніко Накашідзе терміново виїхали до Стокгольма, щоб нагадати Хрущову про Україну. 18 червня вони провели прес-конференцію, організовану студентами з датського «Демократичного альянсу», на якій звинуватили радянського лідера в убивстві Степана Бандери, катуванні в гулагах тисяч повстанців, збереженні атмосфери сексотства та залякування. А 22 червня у королівській церкві в присутності журналістів Ярослав Стецько поклав вінок з жовтих і блакитних квітів на саркофаг короля Карла XII. Микита Хрущов не стримував емоцій, погрожуючи шведам влаштувати ще одну Полтаву. На ранок усі газети всього світу повідомили про істеричну реакцію Хрущова на дії націоналістів і помістили фото, як Стецько кладе вінок від українців. А Ярослав і Слава тим часом уже вилетіли до Вашингтона на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку.
Вони об’їздили півсвіту, спілкуючись із тисячами політиків різного штибу, молоддю, просто із зацікавленими людьми. Вони особисто знали багатьох відомих політиків: американських президентів – Рейгана, Буша, Ніксона, посла США в ООН Джин Кірпатрік, англійського прем’єра Макмілана, канадського прем’єра Диффенбейкера, австралійського прем’єра Гордона, китайського президента Чан Кайші. Іноді місяцями жили в тій чи іншій країні, доносячи свою правду.
Слава Стецько і Чан Кайші (1962). Фото: zbruc.eu
Допомагали по усіх країнах, де була українська діаспора, налагодити і підтримувати різні форми діяльності ОУН і споріднених з нею організацій, встановлювали зв'язки з владою країн наших поселень, утворювали осередки АБН. Значною мірою завдяки зусиллям Ярослава Стецька здійснювалася співпраця АБН із Китайською Антикомуністичною Лігою, була заснована в Токіо у 1970 р. «Світова Антикомуністична Ліга», з його ініціативи постала Европейська Рада Свободи. «Ми себе вважали амбассадорами (послами), що хотіли бачити Україну вільною», – говорила пані Слава.
Слава Стецько входила до проводу АБН, очолила пресову агенцію АБН, сама редагувала часопис «АБН-кореспондентес», який виходив англійською, французькою, німецькою, іспанською, португальською мовами. Пізніше вона паралельно стала редактором квартальника «Ukrainian Review», співорганізатором Європейської Ради за свободу (ЄРС). А після смерті чоловіка у 1986 році була обрана президентом АБН. Щоб не плутали Ярослава та Ярославу, вона завжди підписувалася Славою.
Ні Ярослав, ні Слава Стецько до кінця життя так і не взяли собі (а пропозицій було багато) підданства тієї ж Німеччини чи США, лишаючись «дисплест персенс» – бездержавними персонами, хоча це спричиняло їм багато незручностей. Однак інакше вчинити вони просто не могли: згідно Акту 30 червня 1941 року Ярослав Стецько був головою українського уряду, тож представляти Україну в ранзі громадянина іншої держави було нижче його гідності. З цієї ж причини вони відмовилися від пропозиції виїхати до США – від Мюнхена до України було набагато ближче.
Повернення в Україну
Перший свій паспорт Слава Стецько отримала у Львові у 1991 році. Вона приїхала в Україну іще до путчу під чужим іменем для участі в Конгресі політв’язнів, організованому Левком Лук’яненком, та у відзначенні 50-річчя проголошення «Акта про відновлення самостійності України». А коли, перебуваючи на конференції в Коста-Ріці, почула про проголошення Незалежності, не роздумуючи, повернулася в Україну. В жовтні 1992 року її обирають головою новоствореного КУНу, навесні 1993-го партію реєструють.
У той же час, очолюючи АБН, вона продовжувала послідовно відстоювати права поневолених народів. Коли Росія втрутилася в збройний конфлікт в Грузії на початку 90-х, а пізніше розпочала агресію проти Чечні, Слава Стецько докладала багато зусиль, щоб поширити у світі правду про події на Кавказі — і через англомовний журнал «АБН-кореспонденція», і через численні конференції в різних країнах світу, мітинги, заяви, звернення. У квітні 1995 року вона організувала гуманітарну допомогу народам Ічкерії, тоді ж українська делегація зустрілася з чеченськими лідерами — Джохаром Дудаєвим, Зелімханом Яндарбієвим, Асланом Масхадовим, допомогла вивезти родину Дудаєва в Україну.
Аналізуючи ситуацію на Кавказі, Слава Стецько розуміла, що наступним об’єктом зазіхання Росії буде Крим і до кінця життя робила все, щоб Крим залишався українським, активно підтримуючи патріотичні сили на півострові. Попри вік, вона лишалася молодою в душі, любила зустрічі з молоддю, підтримувала патріотичні організації і неодноразово наголошувала на важливості патріотичного виховання.
Зустріч Слави Стецько з виборцями в Україні. Фото: zbruc.eu
Слава Стецько мала шанс стати народним депутатом іще у 1994 році, однак виявилося, що вона... не громадянка України. Паспорт, виданий у Львові у 1991 році, означав усього лише «почесне громадянство». Але її планида була визначена: у 1997 році на довиборах вона набрала 86.6% голосів у своєму окрузі на Франківщині. Звідтоді й до березня 2003-го у неї було два незмінних робочих місця: в офісі КУНу та у Верховній Раді. І до кінця життя вона лишилася вірною аксіомі, проголошеній її чоловіком: «Справа політики – це справа всього життя без решти». Зрештою, це і є відповідь деяким політикам, що треба робити для того, щоб національна ідея спрацювала.
Все її життя було боротьбою за самостійну Україну: за право розмовляти рідною мовою, бути українцями на своїй землі, мати свою державу. У часи безпросвітного панування тоталітарного режиму вона вірила, що ця тюрма народів рано чи пізно, але розвалиться. «Ми зробили все, щоб в СРСР відбулася внутрішня революція. Адже мій чоловік писав, що внутрішня революція – це не військовий виступ зі зброєю. Коли дитина в школі на стіні малює тризуб – ось це вже революція, якщо юнак йде вулицею і каже дорослому «Слава Ісусу Христу!», то це теж революція, адже все це було заборонено, але молоді люди діяли всупереч волі», - говорила вона в одному з останніх інтерв’ю.
Вона мала хворе серце і лікарі наполягали на операції, але… «Пацієнтка відмовилася від оперативного втручання через невідкладні справи на Батьківщині» – таким був останній запис її медичної книжки. Її серце перестало битися 12 березня 2003 року в одній із клінік Мюнхена. За заповітом, тіло її було поховане на рідній землі – на Байковому кладовищі, недалеко від могили Василя Стуса. Провести велику жінку і патріотку в останню дорогу прийшло біля десяти тисяч киян.
.Наталка Позняк-Хоменко