Запрошеними спікерами завершального семінару українсько-німецьких історичних діалогів на тему «Голокост на території України» були:
Ігор Щупак, кандидат історичних наук, директор Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума», директор музею «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» у Дніпрі.
Дітер Поль, професор сучасної історії Альпійсько-адріатичного університету Клаґенфурта (Австрія), спікер науково-консультативної ради Німецької комісії військових поховань (Volksbund deutscher Kriegsgräberfürsorge).
Нижче публікуємо їхні виступи українською мовою. Зазначені доповіді відображають саме погляд доповідачів на тему. УІНП надає їх як інформацію для роздумів. Лексику та стилістику максимально збережено.
Німецькою мовою – тут.
Принципово нову інформацію буде дуже важко розкрити. Разом з тим я хотів би показати точку зору українських істориків щодо тогочасних подій в контексті європейської історіографії.
Ми маємо розглядати Голокост в контексті формування і реалізації нацистської ідеології, а також в контексті інших геноцидів. Для України актуальний аналіз-порівняння з Голодомором українського народу 1932–1933 років, депортацією кримських татар 1944 року. Коли ми говоримо про дефініцію геноциду, яку розробив Рафаель Лемкін, варто зазначити, що він описував геноцид вірмен в Туреччині у 1915 році і в 1950 роках порівняв його з Голодомором українського народу.
Є різна періодизація Голокосту, але очевидно, що найширша його практична реалізація почалася після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році. Утім, коли ми говоримо про Другу світову війну, необхідно говорити про початок у 1939 році, особливо це стосується пострадянського простору, адже ситуація з євреями сильно змінилася після вторгнення Німеччини на територію Польщі 1 вересня та вторгнення СРСР 17 вересня на західноукраїнські землі, що тоді перебували у складі Польщі. Очевидці тих подій повідомляють про дуже дивні пересування великих мас людей, особливо євреїв. Тисячі євреїв намагалися втекти як з німецьких окупованих територій на радянські, так і навпаки. Масові знищення євреїв німцями почалися після 1941 року, до цього щодо євреїв здійснювалися репресії та погроми.
СРСР в свою чергу проводив масові репресії на окупованих територіях Польщі. Ми пам’ятаємо про трагедію масового знищення верхівки польського суспільства та польського офіцерського складу. Безумовно, серед знищених СРСР людей були і євреї, й українці, і навіть німці. Серед репресованої польської верхівки активно проводилися заслання до Сибіру. Однак більшість репресованих СРСР євреїв все ж таки вижила в подібних точках ув’язнення в той час, як всі інші, що залишилися, були знищені нацистською владою під час Голокосту.
На території окупованих Німеччиною територій України умови для Голокосту були різними. Це було спричинено різноманітністю зон окупацій. Терени України були розділені на дистрикт Галичину, що входив до Генерал-губернаторства польського [адміністративне утворення на частині окупованої німцями Польщі – ред.], райхскомісаріат Україна, Трансністрію та зону військової адміністрації. Частину України контролювали румунські війська, частину – угорські.
Найбільшого розповсюдження розстріли як засіб вбивства набули на території райхскомісаріату Україна та в зоні військової адміністрації. Французький дослідник отець Патрік Дебуа запропонував термін «Голокост від куль». У Трансністрії розстріли також проводилися, але більшість людей загинула від хвороб, голоду та жахливих умов проживання в гетто. Масово гетто створювалися на території дистрикту Галичини. Львівське гетто було друге за величиною після Варшавського гетто. У Львові також проводили розстріли, але більшість євреїв загинула у таборах смерті. Всі шість таборів смерті знаходилися на території Польщі (Аушвіц, Треблінка, Белжець, Собібор, Хелмно та Майданек) в той час, як на окупованих територіях України їх не було. На їх місці були зведені концентраційні табори з жахливими умовами проживання. Це були табори примусової робочої сили.
На території райхскомісаріату Україна Голокост був поділений на етапи. Зараз Україна і світ відзначають вісімдесяті роковини трагедії в Бабиному Ярі [семінар відбувся 2 жовтня 2021 р. – ред.]. У Києві було оголошення про збір євреїв в конкретному місці в конкретний час. Знищення євреїв в ярі здійснювали німецькі солдати. Українська поліція, яка складалася не тільки з українців, а ще й з росіян, білорусів та навіть жителів Азії, виконувала допоміжну роль. Вона брала участь у погромах, однак вона не виконувала функцію знищення євреїв. За винищення євреїв в Україні та всій Європі відповідають лише німецький уряд та солдати. Серед шести мільйонів винищених євреїв півтора мільйона були українськими євреями. Практично в кожному населеному пункті був свій «бабин яр».
Для дослідника подій Голокосту дуже важливо визначити принцип, згідно з яким він буде розглядатись. При вивченні будь-якого геноциду важливо говорити не тільки про знищення, а й про опір геноциду та порятунок від нього. На жаль, двом останнім явищам приділяють дуже мало уваги в рамках висвітлення теми геноцидів у популярних джерелах інформації. Тож ми маємо говорити про участь євреїв в опорі Голокосту в лавах Червоної армії, про участь євреїв у партизанському русі. Яскравим прикладом такого руху було партизанське угруповання із сотень людей, що рятували тисячі єврейських жінок і дітей.
Говорячи про національні рухи, варто зазначити, що тоталітаризм, авторитаризм та антисемітизм активно набували популярності в тридцятих-сорокових роках [XX століття – ред.]. Наприкінці 30-х – початку 40-х років український націоналістичний рух був абсолютно антисемітськими і в цілому підтримував знищення євреїв. Варто зазначити, що антисемітський рух був заснований не на релігії, а на міфі про єврейський комунізм, єврейську комуну. Політика щодо євреїв активно змінилася в період з 1942 року по 1944 рік. Врешті було вирішено, що українські націоналісти не братимуть участі в антиєврейських акціях і не будуть іграшкою в чужих руках. Однак, коли це було проголошено, євреїв в Україні вже не залишилось.
Є інформація також про те, що євреї були членами УПА, здебільшого медиками та іншими працівниками. Були окремі випадки, коли євреї ставали розвідниками. Існували навіть командири, що рятували євреїв і були визнані праведниками народів світу.
Також були єврейські повстання в гетто і концтаборах. Основою повстань в гетто була єврейська поліція, як у Варшаві, так і в інших гетто. Найбільш вдалим повстанням у концтаборі було повстання у Собіборі. Лідером повстання був Олександр Аронович Печерський – радянський офіцер єврейського походження. Під час повстання було вбито 12 есесівців, 38 охоронців, близько 400 в’язнів вирвалися з табору. Однак до кінця війни в живих лишилося не більше 50. Окремим питанням є доля самого Печерського, якого репресували та відправили до штрафбату після повернення в СРСР.
Україна посідає четверте місце за кількістю праведників народів світу [почесне звання, яке надає Держава Ізраїль неєвреям, які рятували євреїв від Голокосту – нацистської політики винищення – ред.]. Дослідження на цю тему у світі почалися фактично одразу після війни, в Україні ж лише після 1991 року. Першою в списку українських праведників народів світу стала Олена Вітер, яка була настоятелькою греко-католицького монастиря ордену студитів та членкинею Організації українських націоналістів. У 1976 році вона була визнана праведницею. Хоч вона була формально громадянкою СРСР, вона стверджувала, що її батьківщина – Україна, саме тому вона була внесена до списку як українська праведниця. Були також й інші випадки рятунку євреїв. Митрополит Андрей Шептицький врятував понад 150 євреїв, однак досі не визнаний праведником. До 1991 року в Україні праведниками визнавалися одиниці, однак після відновлення незалежності сотні людей були визнані праведниками. Цього року [2021 – ред.] 14 травня Україна вперше на державному рівні вшановувала пам’ять тих людей, які, ризикуючи життям, рятували євреїв в роки Другої світової війни. Відповідну постанову про відзначення цієї дати ухвалила на початку року Верховна Рада. Президент Володимир Зеленський підписав указ про призначення державних стипендій українцям, які рятували євреїв під час Другої світової війни.
Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» та Об’єднана єврейська община України цього року розпочали проєкт – «Праведники народів світу. Україна». Від 2018 р. Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», а також музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (м. Дніпро) спільно з Національним музеєм історії України у Другій світовій війні реалізує проєкт «Портрети.UA», присвячений українським праведникам народів світу. Ми працюємо в сфері наукових досліджень проблематики, а також в сфері просвітницької роботи та меморалізації. За підтримки державних органів нам вдалося перейменувати вулиці містечок та сіл Дніпропетровської області, в яких був хоча б один праведник.
Варто сказати кілька слів про джерела вивчення Голокосту. Документи надзвичайної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників, кримінальні справи нацистських судів проти українців і поляків у дистрикті Галичина. Справи у львівських судах та інших судах Західної України – єдині комплексні документальні свідчення про знищення за порятунок євреїв. Вдалося виявити майже пів сотні таких справ. Про підсудних нічого не відомо, і ніхто з них не визнаний праведником народів світу. Кожна справа унікальна, могла містити від 10 до 300 сторінок. Усі вони показують процес винищення рятівників євреїв у дистрикті Галичина.
Окремим цікавим джерелом є шкільні дитячі твори. Після звільнення території України від нацистів школярам пропонували писати твори під назвою «Як я жив під час німецької окупації». Щоб знайти згадки про знищення євреїв, довелося опрацювати тисячі таких робіт. Є стандартні фрази з творів, на кшталт: «...нам жилося дуже погано, ми були раді, коли повернулася Червона армія...», є і унікальні: «я бачила, як євреї йшли на кладовище, там німці грабували і крали», або «мого дядька німці розстріляли за те, що він підробляв документи своїй дружині, єврейці, та іншим євреям». Так як діти не мали можливості навчатися, у їхніх творах про вбивство їхніх друзів та рідних було дуже багато помилок, які учителі виправляли. Також не обійшлося без виставлення найгірших оцінок 2 та 1.
Невичерпний ресурс свідчень – джерела усної історії. Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» робить експедиції по Україні. Це було перервано ковідом. Однак влітку ми продовжили в Одеській області. Брали участь у дослідженні люди з США, Литви та, звісно, з України. Наші свідки віком 85-90+ років. Здебільшого ми говорили з дітьми свідків Голокосту або зі свідками, яким було 5-10 років на момент війни.
У Голокості відображалися інші трагедії та інші події. Я зібрав унікальний матеріал про німецьких колоністів на території України. З часів СРСР багато з них були репресовані, бо вважалися куркулями. Найбільше процес колективізації розвинувся в німецьких та єврейських господарствах. Вони дуже постраждали під час Голодомору. Мій дід був у єврейському колгоспі і загинув під час Голодомору 1932–1933 років. Що стосується фольксдойче, то коли прийшли нацисти, їх намагалися залучити до репресивної системи. Вони були широко використані у знищенні та розстрілах євреїв та ромів навіть без участі німецьких солдатів. Коли Вермахт відступав, більшість із них забрали до Німеччини. Вони були вже людьми другого сорту в Райху. А коли прийшла Червона армія, проти них почалися репресії як проти колишніх колаборантів. Ця суспільна група була жертвами радянської системи, потім катами нацистської системи, потім жертвами нацистської системи, а потім знову жертвами радянської. Це приклад того, як Голокост відкриває картини багатьох явищ історії.
Голокост в Україні є набагато менш відомим, ніж Голокост у Польщі чи в західних країнах. Лише Бабин Яр, місце вбивства київських євреїв, вважається тут символічним місцем пам’яті, а зрідка – гетто у Львові та концтабір на вулиці Янівській у тому ж місті. Лише за останні три десятиліття, особливо після здобуття Україною незалежності від Радянського Союзу, знання про німецькі злочини в Україні поглибилися, як у Німеччині, так і в самій Україні. Проте історичні дослідження, а почасти і пам'ять щодо багатьох тем та в багатьох регіонах, лише починають розвиватися.
Дати визначення Голокосту в Україні не так легко, як здається на перший погляд. Країна навіть не існувала під час Другої світової війни; існувала лише Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка, однак, була невід’ємною частиною Радянського Союзу, і територія якої не ідентична території нинішньої України. Близько половини євреїв, які, за сьогоднішнім розумінням, стали жертвами Голокосту в Україні, насправді проживали у східних районах [тодішньої – ред.] Польщі, на заході Волині та у східній Галичині, які довелося остаточно передати Радянському Союзу у 1944 році. Румунія програла Північну Буковину Українській РСР, а Чехословаччина – Карпатську Україну. І, нарешті, Крим до 1954 року належав Російській Радянській Республіці і лише потім був переданий Україні. Тим не менш, є сенс говорити про Голокост в Україні в межах сьогоднішніх кордонів (включаючи Крим!), при цьому також враховуючи, що це одночасно належить до історії Польщі, Румунії та Чехословаччини.
Таким чином, також не можна просто говорити про українських євреїв, скоріше можна стикатися з низкою різних назв: на той час євреї були громадянами Радянського Союзу, Польщі тощо. У Радянському Союзі їх визначали за національністю, у Східній та Центральній Європі, однак, відповідно до їхньої релігійної приналежності. Німецькі окупанти, у свою чергу, зі своїми расистськими поглядами вважали євреями всіх осіб, які мали єврейських предків, незалежно від того, належали вони до юдаїзму чи ні. Отже, історія євреїв на території сучасної України є історією євреїв у Радянському Союзі, у частині Польщі, Чехословаччини та Румунії. На початку війни в 1939 році це було близько 2,5 мільйонів людей, які жили в дуже різних світах. Більшість із них, близько 1,5 млн, жила в УРСР в умовах Радянського Союзу. Це означало, з одного боку, широку юридичну та соціальну рівність, а з іншого – існування в умовах радикальної диктатури. Суспільство Радянської України, а отже й тамтешні євреї, пережили нищівні катастрофи та хвилі насильства в 1930-х роках, примусову колективізацію 1929-30 рр., яка також торкнулася небагатьох єврейських фермерів на півдні України, потім політично спричинений Голодомор у 1932-33 роках. Жертвою якого став чи не кожен десятий житель. Після короткого періоду затишшя в 1937-38 рр. прийшов «Великий терор», сталінська кампанія масових вбивств, спрямована насамперед проти таких національностей, як поляки та німці, а також проти інших верств населення. Більшість єврейських культурних закладів вже було закрито приблизно в 1929-30 роках, потім під час «Великого терору» переслідувався кожен, хто вважався сіоністом. Таким чином, коли почалася війна, суспільство Радянського Союзу було сильно знищено.
Зовсім інакше склалася ситуація на тих територіях, які згодом насильно приєднали до Радянської України. У Польщі та Румунії єврейські меншини хоча і зазнали дискримінації, наприклад, через відсторонення від значної частини державної служби, але загалом вони мали набагато вільніше життя, власні громадські структури, культурні організації та партії. Тим не менш, їхнє становище погіршилося не лише внаслідок Великої депресії, але також і в другій половині 1930-х років у результаті все більш агресивного антисемітизму. Зростали бойкоти підприємництва та акти насильства з боку антисемітів, особливо фашистських груп. В обох країнах процвітала антисемітська преса. У 1937 році Румунія була першою країною за межами нацистської Німеччини, яка прийняла антисемітські закони. Ситуація в Карпатській Україні, що належала Чехословаччині, була помітно іншою. Остання демократія в Центрально-Східній Європі існувала тут до 1938 року. Хоча антисеміти й тут були активними, євреї були захищені набагато краще, ніж деінде. Це змінилося навесні 1939 року, коли Гітлер знищив Чехословаччину, а Угорщина окупувала регіон. Також угорський уряд вже у той час проводив антисемітський курс.
Все змінилося з пактом Гітлера – Сталіна 1939 року та примусовою анексією Сталіним спочатку східної Польщі [Західної України – ред.], а потім у 1940 році також північної Буковини. Хвилі терору тепер прокотилися по цих анексованих районах, що особливо торкнулося єврейських меншин. У 1940 році радянська таємна поліція депортувала зі східної Польщі майже 70 000 євреїв, які втекли від Гітлера із західної частини країни. Громадські структури були зруйновані, єврейські підприємці експропрійовані, справжні або можливі сіоністи заарештовані та часто вбиті. Слід зазначити, що Карпатська Україна залишалася під владою Угорщини. Коли Гітлер також окупував Угорщину в березні 1944 року, угорські та німецькі служби спільно депортували тамтешніх євреїв на винищення до Освенциму [табір смерті Аушвіц-Біркенау – ред.].
З точки зору націонал-соціалістичних німецьких еліт в українських євреях не було нічого особливого, їх вважали частиною східних євреїв, нібито «розсадником світового єврейства», і в цілому носіями уявної «єврейсько-більшовицької» системи. Коли Вермахт вторгся в Україну в 1941 році, німецька окупація вже півтора року тероризувала євреїв у західній Польщі. Позбавлення прав, експропріація та соціальна ізоляція вводилися тут набагато швидше, ніж у Німеччині та Австрії до війни. Лише під час війни Німеччини проти Польщі вперше масово вбивали євреїв, а також представників польської інтелігенції та пацієнтів психіатрії. Німецьке правління створило перші гетто для євреїв у Польщі не лише для експропріації та ізоляції, а й для вбивства євреїв. Вже на рубежі 1940–1941 рр. десятки тисяч людей померли від голоду та хвороб у Варшавському гетто.
І все ж напад Німеччини на Радянський Союз знаменує собою початок систематичного масового вбивства євреїв, нацистською камуфляжною мовою – «остаточне розв'язання єврейського питання». Хоча в історичній науці все ще викликає суперечки питання, коли було ухвалено остаточне рішення про масове вбивство всіх євреїв під німецькою гегемонією, ескалація в цьому напрямку явно збіглася з війною проти Радянського Союзу. СС і німецька поліція безпеки створили власні спеціальні підрозділи, так звані «айнзацгрупи», які, в свою чергу, підтримувалися поліційними батальйонами поліції порядку.
Німецька політика знищення не робила різниці між Україною та іншими радянськими регіонами. Спочатку вона була спрямована проти єврейських чоловіків, які вважалися, так би мовити, потенційними носіями опору, але перш за все соціальною основою радянського комунізму. Але лише через кілька тижнів після нападу Німеччини також були вбиті жінки та діти. З вторгненням до Києва у вересні 1941 р. почалося негайне систематичне вбивство всіх євреїв, які були знайдені на щойно завойованих територіях; це те, що означає Бабин Яр. В результаті цієї поступової радикалізації вбивств більшість євреїв у західній частині окупованої України були ще живі на рубежі 1941–1942 рр., тобто вони не були вбиті мобільними загонами СС та поліції. Проте в 1942 році вони також були вбиті, тепер стаціонарними поліційними дільницями. До кінця 1942 року більшості євреїв в Україні вже не було в живих. Лише у східній Галичині, яка стала частиною німецької окупаційної структури в Польщі, Генерального уряду, вбивства тривали до жовтня 1943 року.
Основну відповідальність за масові вбивства несуть – крім німецького уряду – СС і поліція, не тільки оперативні групи, а й поліційні батальйони, поліція безпеки та жандармерія країни. Проте в цьому були задіяні всі частини німецького окупаційного апарату, насамперед цивільна та військова адміністрація. Вони заохочували есесівців і поліцію якнайшвидше вбивати євреїв у їхньому районі. Групи безпеки Вермахту та верховне командування, а також деякі фронтові війська теж охоче допомагали у вбивствах. Крім того, слід згадати й інші адміністративні структури, від управління економіки, бюро зайнятості, Рейхсбан (державна залізниця) до німецьких підприємств, які були розгорнуті в Україні. Лише декілька німецьких окупантів заступилися за життя євреїв. Не можна не згадати, що Румунія, яка, як союзник Німецької імперії, також вторглася зі своїми військами до Радянського Союзу, вела власну антиєврейську війну на знищення. Це почалося в самій Румунії наприкінці червня 1941 року з розправи над майже 14 000 євреїв у місті Ясси та його околицях. Тоді румунські підрозділи вигнали десятки тисяч євреїв до німецького оперативного району, де вони були вбиті. Зрештою, румунські військові та поліцейські з самого початку знищували єврейські громади у своїй місцевості, особливо на території Одеси та її околиць. Близько 10% єврейських жертв в Україні були на совісті румунських вбивць.
Самі євреї були вкрай погано підготовлені до кампанії знищення. Оскільки у 1939 році Сталін з Гітлером стали союзниками, вся інформація про німецькі переслідування євреїв у радянській пресі була проігнорована. Також не було спеціальної політики евакуації євреїв під час нападу Німеччини. Незалежно від цього, Західну Україну Вермахт захопив за тиждень, і можливості втекти майже не було. Все ж таки багато людей змогли евакуюватися з центральної, південної та східної частини країни, так що німецькі завойовники зустріли загалом близько двох третин, тобто приблизно 1,5 з 2,5 млн євреїв.
Люди єврейської національності в Радянському Союзі також мали у своєму розпорядженні небагато матеріальних і соціальних ресурсів. У Радянському Союзі не було великої приватної власності; в районах, анексованих Сталіним, експропріація здебільшого відбулася в 1940–1941 рр. З іншого боку, євреї були інтегровані в суспільство лише в дуже обмеженій мірі. Зокрема, у західних регіонах культурний розрив між євреями та християнами був традиційно великим. Його посилила радянська окупація 1939–1940 рр. У багатьох місцях євреїв зробили відповідальними за радянську владу, а антисемітизм, який існував до війни, значно зріс у 1940–1941 рр. Але й старі радянські території не були вільні від ворожості до євреїв. З одного боку, радянський режим пропагував неприязнь до капіталістичних класів, з іншого боку, багато жителів-антикомуністів вважали євреїв прихильниками сталінізму.
Під німецькою владою становище єврейської громади було безнадійним, відразу ізольованим, публічно позначеним та охопленим хвилею безпрецедентного насильства. Можливостей для втечі тепер майже не було. Крім того, радянський рух опору в Україні був дуже слабким, лісових масивів як інфраструктури майже не було. Коли німецькі окупанти почали остаточно руйнувати гетто та вбивати їхніх мешканців, опір був особливо сильним на Західній Україні, подекуди в невеликих повстаннях у гетто, задовго до повстання у Варшавському гетто.
Особливо болючою темою є поведінка неєврейського суспільства, передусім українців, але також поляків, росіян тощо, які жили в Україні. Зокрема, на Західній Україні місцеві жителі також причетні до переслідувань і пограбувань, а в поодиноких випадках – до вбивств. Це систематично стосується створеної німцями української допоміжної поліції, яка причетна майже до кожного вбивства. Але українська місцева влада також допомагала переслідуванню, наприклад, шляхом переписів населення, відбору територій гетто, але передусім через пограбування.
Антикомуністичний опір радянському режиму Організації українських націоналістів (ОУН) був значною мірою антисемітським у 1941 році. Багато їхніх акторів були причетні до погромів наприкінці червня – початку липня 1941 року. Але передусім багато оунівців йшли працювати у допоміжну поліцію, яка тоді підтримувала німців у масових вбивствах. Так само багато підпільників УПА, яка у 1943 році утвердилася як військова ланка ОУН, були колишніми допоміжними міліціонерами, чиї руки були заплямлені кров’ю.
Звільнення, яке прийшло через Червону армію в 1943–1944 рр., допомогло лише кільком євреям. Зрештою, у 1943 році румунський уряд відмовився від своєї політики винищення, тому відтоді в Придністров’ї стало можливим вижити. Але ситуація наприкінці війни також була плачевною: більшість родичів загинули, а багатьох тих, хто вижив, зустрічали з відкритою ворожістю, коли вони поверталися на батьківщину й вимагали повернути їм вкрадене майно. На короткий час у 1940-х роках можна було вшанувати Голокост. Потім сталінська держава взагалі заглушила пам’ять про війну. Жертвами були вже не євреї, а «мирні радянські громадяни», яких можна було вшановувати біля пам’ятників, встановлених з 1960-х роках.
Багато євреїв покинули Радянський Союз з 1971 року. Лише з реформаторською політикою Горбачова поступово знову став можливим публічний спомин про Голокост, особливо потім в незалежній Україні. Тут можна назвати багато ініціатив. Звичайно, в останнє десятиліття це все частіше стикається з іншим, націоналістичним наративом пам’яті. Зокрема, останніми роками ОУН все більше переміщається в центр цієї державної політики пам’яті. У той час як пам’ятників масовому вбивству існує лише кілька, у деяких випадках досить прихованих, культ ОУН поширився, особливо на Західній Україні. Нерідко також вшановують пам’ять оунівців, причетних до масових вбивств, подекуди на колишньому місці гетто є меморіал ОУН чи УПА. Такий некритичний погляд на минуле, безумовно, характерний для тих держав, які спочатку мають створити свою націю. Але важливо в майбутньому належним чином вшановувати головних жертв німецької окупації та критично ставитися до власної історії з боку держави.