1885 - народився Сергій Жук, скульптор

1885, 31 жовтня – у місті Кобеляки на Полтавщині в родині відставного державного  службовця народився Сергій Жук – скульптор, письменник, мистецтвознавець, перекладач, представник Української Центральної Ради у Петрограді, ініціатор створення української опери в Києві, член проводу ОУН, автор спогадів про митрополита Андрея Шептицького.

Сергій Жук. Фото: istpravda.com.ua

Був наймолодшою, п’ятою дитиною в родині. У ранньому віці хворів на хворобу ніг і не міг ходити. Зцілення пов’язують із відвідинами Козельщинського монастиря, куди його відвезла мати.

Родина була російськомовною. Любов до рідної мови і відчуття причетності до України Сергію прищепив сусід із хутора Швайкина Балка Прокіп Пузир. «Не зважаючи на те, що я змалку чув: «Так благородні діти не розмовляють», я визнав мужиків за рідну націю, а їхню мову – за власну», – писав пізніше. Грамоти вивчився, слухаючи заняття зі старшою сестрою і підказуючи їй.

Після закінчення Кобеляцької школи переїхав до Сімферополя, де навчався в реальному училищі. Організував у ньому український осередок, популяризував ідеї національного відродження. У 1902 році у газеті «Крим» опублікував свою першу театральну рецензію. Згодом друкувався у київському щоденному часописі «Рада», у статтях висвітлював українське культурне життя у Сімферополі, приміром про гастролі труп Миколи Садовського та Степана Глазуненка.

У Сімферополі познайомився зі своєю майбутньою дружиною, на той час ученицею місцевої жіночої гімназії. «Цей піонер українського національного руху в Криму розбудив у моєму серці любов до України, до її співочої мови. З ним я пізнала українську літературу, українське мистецтво, українську історію», – згадувала Єлизавета Жук про свого чоловіка.

Подружжя брало активну участь в громадському житті української громади в Криму: долучилося до організації Шевченківського свята в 1908 році, пізніше організувало зустріч із співаком Іваном Алчевським та корифеєм театру Миколою Садовським, заприязнилося із Василем Верховинцем, Іваном Карпенком-Карим та іншими знаковими діячами української культури. У 1909-10 рр. подружжя Жуків було серед меценатів заходів з пошанування пам’яті Бориса Грінченка й на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві. До речі, у 1910 і 1913 рр. Жук створював ескізи пам’ятника Шевченку.

У 1912 р. переїхав до Санкт-Петербурга, де закінчив Психоневрологічний інститут. За три роки заснував у Санкт-Петербурзі першу українську мистецьку організацію – Українське літературно-мистецьке товариство, яке, за його словами, «мало за завдання об’єднати розпорошені сили українських мистців, одірвати синів українського народу від московського впливу і поставити їх на службу рідному народові, якому вони зобов’язані своїм життям».

Після лютневої революції організував в Санкт-Петербурзі Український військовий революційний штаб, що займався українізацією військових частин і висунув Тимчасовому Уряду вимоги визнати УЦР і її уряд та відправити до Києва своїх міністрів для перемовин. Був представником Української Центральної Ради у Петербурзі, організовував військові та громадські демонстрації на її підтримку.

Заснував і очолив українське літературне видавництво. Писав вірші, казки, новели, драми, етюди. Друкувався у «Молодій громаді», «Глобусі» тощо. Найвідоміші його твори того періоду – новели «Зустріч», «Лялька, «На хуторі», вірш, присвячений Богдану Хмельницькому.

В середині 1918 року родина Жуків переїхала до Києва, сюди перенесли й діяльність Українського літературно-мистецького товариства. Пізніше Сергій Жук став першим ініціатором створення української опери в Києві, членом мистецької ради Української музичної драми, завідувачем літературно-мистецької частини Української державної опери. Переклав низку лібрето опер українською мовою.

Погруддя Тарасові Шевченку. Автор Сергій Жук. Фото: istpravda.com.ua

У 1925–1929 роках Сергій Жук належав до мистецького відділу (різьбярської секції) Інституту української наукової мови при ВУАН. Створював композиції на біблійну, історичну та літературну тематику в стилях неокласики та імпресіонізму, його епічні сюжети та синтетичні портрети українських діячів були позначені рисами національного стилю.

Під час Другої світової війни Сергій Жук лишився в Києві. Долучився до підпілля ОУН, був обраний членом Проводу ОУН. Є згадки, що митець зберігав український національний прапор, під яким у Петрограді в лютому 1917 року відбулася 25-тисячна українська маніфестація. Прапор разом із своїми антикомуністичними творами він ховав у порожнинах своїх скульптур. Можливо, серед них була і «Відповідь М. Рильському на його поему «Зелений Київ», написана Сергієм Жуком, за його словами, «ще в чортячому пеклі московського більшовизму», в серпні 1934 року, де були такі слова:

…Але нащо поету здавсь

Весь арсенал набоїв політичних,

Дешевих гасел політичних,

Кому поет служить поклявсь?

Невже забув криваві грози,

Мільйони жертв… дитячі сльози –

Усе, що так в житті кохав,

Поет на все, на все начхав…

З поверненням до Києва більшовиків виїхав до Львова, звідти – до Відня. З 1945 року мешкав в Ауґсбурзі  (Німеччина), де відновив діяльність літературно-мистецького та наукового товариства при Українському Комітеті, до якого входили діячі української літератури, мистецтва та науки на еміграції. Писав спогади про Андрея Шептицького, Олексія Алчевського, Миколу Садовського, Володимира Івасюка. 

В Україні комуністичний режим знищив більшість скульптурної спадщини Сергія Жука, а його ім’я – на десятиліття піддав забуттю.

Помер 1 квітня 1969 року, похований в Ауґсбурзі.