1900 – народилася Катерина Білокур, художниця

1900, 7 грудня (24 листопада за старим стилем) у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – Яготинський район Київська область) в селянській родині народилася геніальна українська художниця Катерина Білокур.

Катерина Білокур. 1940-і роки. Фото: vogue.ua

Батько був працьовитим і заможним, мав 2,5 десятини орної землі, тримав худобу, але був ощадливим і практичним. У родині були ще двоє синів – Григорій та Павло. 

Читати і малювати навчилася сама. Коли їй було сім років, батько на Різдво привіз із базару буквар. Решта – підглядала за старшими братами. Батько, зрадівши, що можна зекономити на одязі і взутті, в школу її не віддав. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», – згадувала художниця. Пізніше саме відсутність документа про освіту стане на заваді її вступу до Миргородського художньо-керамічного та Київського театрального технікумів.

Малювала спочатку вугіллям на печі, потім – на шматку полотна, вкраденому у матері. Один раз розмалювала кониками зошит брата, за що отримала від батьків прочуханки. «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..», – кричала мати, лупцюючи дочку.

Втім, малювати Катря не кинула. Пензлики робила сама – з котячої шерсті. Фарби – з природних барвників. Займатися улюбленою справою дозволялося тільки в неділю і то, після того, як попорає домашню роботу. «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!», – скаржилася пізніше Катерина.

Грунтувати картини і писати професійними фарбами вперше спробувала в 24 роки. Тоді в Богданівку приїхало подружжя вчителів – Іван Григорович і Ніна Василівна Калити. Іван Григорович був художником-аматором, тому підтримав захоплення талановитої дівчини. Він же подарував їй «Кобзар» тараса Шевченка.

Катерина Білокур. Натюрморт «Кавун, морква, квіти», 1951. Фото: vogue.ua

Ще одним наставником, який підтримав Катерину, став її сусід і родич Микита Тонконіг, який організував у селі самодіяльний театр. Катерина малювала декорації для сільського самодіяльного театру й сама грала у виставах – «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці», «Безталанній», обираючи ролі молодиць.

Вона так і не вийшла заміж, хоча парубки на неї заглядалися. Але всім вона ставила умову – дозволити малювати. Ніхто не давав такої обіцянки. Коли ж батько вирішив її віддати таки заміж і запросив сватів, вона забрала гроші, зароблені за шиття, і поїхала на Чернечу гору до Шевченка – просити благословення бути художником. «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…», - сповідалася-молилася на могилі поета.

Катерина Білокур пережила Голодомор, але про це практично не згадувала. За рік, в листопаді 1934-го, після чергових прокльонів матері, що малює, не витерпіла і пішла на річку топитися. Батьки побачили і махнули рукою: роби, що хочеш. Правда, ця спроба самогубства не пройшла дарма: під кінець життя Катерина страждала на біль у ногах і майже не могла ходити.

Катерина Білокур. Автопортрет, 1950 рік. Фото: vogue.ua

Визнання прийшло і пізньому віці. В 1940 році, почувши по радіо спів Оксани Петрусенко, пише листа в Київ, на оперний театр – і лист доходить до адресата. Співачка звернулася у столичний Центр народної творчості, і звідти надійшло розпорядження: знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. Очільник художньо-методичної ради Володимир Хитько відвідав Богданівку, вибрав декілька картин Білокур і показав їх у Полтаві художнику Матвієві Донцову. Наступного року в Полтаві відкрилася перша персональна виставка художниці, яка мала шалений успіх. До війни відбулося ще кілька виставок, Білокур навіть побувала в Москві і відвідала кілька картинних галерей. Під час окупації майже всі її довоєнні картини згоріли у Полтавському музеї.

1949 році Катерину Білокур прийняли у Спілку художників України. А в 1954 році три її роботи експонувалися на Міжнародній виставці в Парижі. Подейкують, що Пабло Пікассо, побачивши ці картини, сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Після виставки деякі картини, в ому числілі «Цар-колосМ, були втрачені.

Катерина Білокур. «Цар-колос», 1949. Фото: vogue.ua

Міжнародна слава не вплинула на добробут художниці. До кінця життя вона прожила в Богданівці, не маючи навіть паспорта, щоб виїхати в місто. Після смерті батька вона доглядала хвору матір, порала господарство, тож часу на творчість майже не лишалося. Часто бувало так, що в хаті не було чим затопити. «Бодай він згас, цей нечестивий мороз! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатину? Я й однії зими не пам’ятаю, щоб було тепло у моїй хатині. На руки хукаю, а на ногах пальці поприморожую, а літом тоді вже нігті злазять», – скаржилася вона в одному з листів. 

Їй так і не пощастило вибратися зі злиднів і займатися лише мистецтвом. «Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично «прикріплена» до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – писала про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.

Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур в Богданівці. Фото: vogue.ua

Померла 10 червня 1961 року. Похована в Богданівці.

У 1977 році в хаті Білокурів в селі Богданівка був створений меморіальний музей-садиба Катерини Білокур.