1925 – народився Патріарх УПЦ КП Володимир (Романюк)

1925, 9 грудня  в селі у селі Химчин, Косівського повіту, що на Прикарпатті, у бідній селянській родині народився син Василь – майбутній Патріарх УПЦ КП Володимир, дисидент, політв`язень, член Української Гельсинської групи.

Василь Романюк. 1944 рік. Знімок із німецької кенкарти. Фото: istpravda.com.ua

У родині було четверо синів: Василь, Танасій, Дмитро і Володимир. Усі вони допомагали батьку по господарству. Навчатися особливо не було коли, юність припала на війну. Але грамоту знав, умів читати і писати.

У 1944 році, коли село звільнили від нацистів, радянські польові військкомати почали розсилати повістки і мобілізовувати всіх юнаків до Червоної армії. Отримав повістку і 19-річний Василь. Але на збірному пункті його замість відправки на фронт арештували, звинувативши у зв`язках з ОУН. Кілька місяців тривали багатогодинні допити, які супроводжувалися побоями, доки Військовий Трибунал НКВД Станіславської (нині Івано-Франківської) області не виніс вирок: двадцять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Згодом справу переглянули і термін знизили до 10 років.

Згодом заарештували і вивезли до Сибіру і всю родину Романюків. Брат Танасій втік із потяга, повернувся додому і кілька років переховувався у родичів, доки в 1947 році його не вистежили і не вбили агенти МГБ. Батько від непосильної праці помер на рік раніше в засланні біля станції Зима в Іркутській області, де його й поховали.

Василь же потрапив спочатку в Кустолівську сільськогосподарську колонію № 17 Полтавської області. Відвертий юнак обурювався свавіллям влади і долею своєї родини, за що потрапив на олівець до адміністрації. Наслідок – повторне звинувачення в «антисовєцькій агітації і пропаганді» і відправка в «концтабори ГУЛАГу у віддалених районах СРСР» терміном на 10 років. Покарання відбував у спецтаборі «Холодний» у Магаданській області.

«…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, «ворами в законі» і колишніми бійцями ОУН та УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. «Мої університети» – називав він період 40-х – 50-х років", - писав про батька син Тарас Романюк.

Звільнився з табору по амністії 1953 року, після смерті Сталіна.  Однак повертатися в Україну йому було заборонено. В Магадані познайомився з такою ж, як він «політичною» Марією Антонюк із Рівненщини, яка стала його дружиною. Тут йому вдалося завершити середню освіту та влаштуватися на роботу кіномеханіком.

Василь Романюк. 1972 рік. Знімок із кримінальної справи. Фото: istpravda.com.ua

У 1958 році Романюки повертаються на Прикарпаття. Наступного року народився син Тарас. Василь вирішує здійснити свою давню мрію – стати священником. Після навчання на Станіславських богословських курсах був висвячений у сан диякона, пізніше закінчив Московську духовну семінарію. У період між цим подіями, позбавлений прописки в Косові, деякий час жив на Харківщині, у селі П'ятигірське поблизу Балаклеї, де після спецпоселення оселилась його родина – мати та двоє братів. Працював кіномеханіком, у вільний час слухав радіопрограми «Голос Америки», «Радіо Свобода», «ВВС» тощо. А одного разу навіть написав листи на адресу двох радіостанцій у Лондоні та Женеві, підписавшись «Василь Чечіль Дорошенко».

Той самий лист Василя Романюка до ​​​​​​Женеви. Фото: istpravda.com.ua

У 1964-му його таки висвятили на священника. На початках мав парафії у кількох селах Снятинського району на Івано-Франківщині, а із 1969 року став парохом одного із найвідоміших сіл Гуцульщини та одного із найбільших в Україні – Космача. У 1960-ті роки в село приїжджало багато шістдесятників-дисидентів, які цікавилися українською культурою. Невдовзі Романюк познайомився з Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Опанасом Заливахою, В’ячеславом Чорноволом, Ліною Костенко, Борисом Антоненком-Давидовичем та іншими дисидентами. Особлива дружба зав`язалася з автором «Хроніки опору» Валентином Морозом.

У 1972 році Романюка вкотре заарештовують – під час «великого покосу» української інтелігенції в рамках операції КГБ «Блок». На допитах згадують і попередні звинувачення, і спілкування з дисидентами, і листи за кордон, і колядування та підтримку українських традицій. Вирок як «особливо небезпечному рецидивісту» – 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання.

Відбував покарання в Мордовії, у таборі ЖХ-389/1-8. Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.

« І вся моя вина була в тому, що я, священник, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика Валентина Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а потім вже працівники КГБ почали збирати про мене різні сміхотворні чутки... і я названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками», - писав він пізніше.

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. Тоді ж, перебуваючи на засланні, задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувшись до митрополита Мстислава з заявою про перехід в УАПЦ. В листопаді 1979-го приєднався до Української Гельсінської групи.

Відбувши термін, працював сторожем і двірником у Косівській районній лікарні. Лише після смерті Брєжнєва у 1983 році отримав можливість повернутися до служіння церкві і певний час правив на різних парафіях у Косівському районі. Але КДБ не переставав тиснути, тож через два роки разом із сином Тарасом, який теж став священником, емігрував до Канади. В Україну повернувся 1989-го. 28 квітня 1990 року був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Після смерті патріарха Мстислава возведений у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом та інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі.

Патріарх Володимир (Романюк)

За півтора роки він зміг багато зробити для утвердження авторитету УАПЦ. 14 липня 1995 року його тіло знайшли на лавці в Ботанічному саду Київського університету, куди його запросили на зустріч дві невідомі жінки. Офіційним діагнозом була хронічна ішемічна хвороба. Однак у цій смерті досі лишається багато запитань.

Похований на Софіївській площі під стінами Софії. Похорон Патріарха перетворився на відкрите протистояння між силовими структурами та громадою і увійшов в історію під назвою «Чорний вівторок».

За матеріалами досліджень Володимира Бірчака