1925 – народився Віль Гримич, перекладач, літературний критик

1925, 7 червня в Москві народився відомий перекладач і літературний критик, головний редактор видавництва «Молодь» Віль Гримич.

Віль Гримич в молодості. Фото з архіву Марини Гримич

Батьки Віля були родом із Сумщини з міста Ворожба. Батько, Григорій Гримич, був журналістом і в той час працював у Москві в редакції газети «Гудок» разом із Ільфом і Петровим, Зощенком, Каверіним, Паустовським, і саме в той час перебував з дружиною в Москві на Вищих журналістських курсах. Сам хотів бути письменником, був членом Спілки селянських письменників, навіть написав роман, який так і лишився в рукописах. 

До 1933 року Гримичі жили у Ворожбі, а в часи Голодомору переїхали до Ташкенту. Там Віль пішов до школи. «Школа була російською, але українське слово було завжди дома. Тарас Шевченко прийшов у мою свідомість ще змалку. Там подружився з узбеком, який першим навчав мене узбецької», - згадував він пізніше в одному з інтерв’ю. В школі ж почав досконало вчити узбецьку. Віль теж прагнув бути письменником і в шкільні роки навіть зайняв перше місце на Всесоюзному дитячому літературному конкурсі (збереглася грамота за підписом Корнія Чуковського). 

Але закінчити школу завадила війна. Замість журналістики він вступив до Харківського училища протитанкової артилерії (яке було на той час евакуйоване в Фергану), а в 1943 році в званні старшого лейтенанта потрапив на фронт. Брав участь у бойових діях 4-го Українського, 1-го і 2-го Білоруських фронтів на теренах Південної України та Криму, Білорусії, Польщі, Німеччини. Війну поєднував з журналістикою, надсилаючи до газет репортажі, нариси та оповідання з власного воєнного досвіду.

Школу закінчив уже після повернення з фронту – із золотою медаллю. Вступив спочатку до Ташкентського державного університету, але невдовзі перевівся до Києва – на славістичне відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Після закінчення аспірантури в 1957 році розпочав свою журналістську, письменницьку та видавничу діяльність.

Першим місцем роботи стала «Літературна газета», де Віль Гримич  очолив новостворений відділ зарубіжних літератур та літератур народів СРСР. Згодом працював заступником редактора щоденної молодіжки «Молодь України», заступником відповідального редактора журналу «Дніпро». У 1958 році  прийнятий до Спілки письменників України.

Віль Гримич на засіданні секції перекладачів НСПУ. 1980-ті роки. Фото з архіву Марини Гримич

У 1965 році Віль Гримич очолив видавництво «Молодь». Це був розквіт шістдесятництва і за його «благословення» побачили світ багато книг молодих авторів, зокрема «Поезії» Василя Симоненка, «Зав’язь» Григора Тютюнника, «Землянка» Віктора Близнеця, «Чарівний бумеранг» Миколи Руденка та багато інших. А потім система почала «закручувати гайки». Віль Григорович намагався відстоювати вільне слово, підтримуючи дисидентів і друкуючи їх під псевдо або іншими прізвищами. За що і поплатився: у 1967 році його було звільнено «за грубі ідейні помилки, що полягали у потуранні проявам українського буржуазного націоналізму у книжках молодих письменників, що виходили у видавництві «Молодь». Невдовзі його поновили, але в 1969 році з видавництвом довелося попрощатися остаточно.

Офіційне безробіття тривало майже сім років. Рятувало знання мов і любов до літератури. Віль Гримич взявся за переклади. «Тато досконало знав п’ять іноземних мов і з 25-ти перекладав без підрядника. У нас вдома завжди було багато різних словників. Перекладав із сербської, чеської, словацької, естонської, узбецької, німецької. До збірки його перекладів «З океану світової поезії», яка вийде до його 100-річчя, увійшли переклади з 26 мов», - розповідає донька поета, відома письменниця Марина Гримич. Особливої уваги заслуговують переклади з кримськотатарської мови, адже після 1944 року над кримськими татарами висіло радянське тавро «посібників нацизму» і їхня література була під неофіційною забороною.

Багато перекладав театральної спадщини. Досі в театрах ідуть вистави «Вісім люблячих жінок» Робера Тома, «Візит старої дами» та «Геркулес і Авгієві стайні» Фрідріха Дюрренматта, «Моя професія — синьйор з вищого світу» Джуліо Скарначчі та Ренцо Тарабузі та інші п'єси в його перекладах. 

Віль Гримич із президентом Словенської академії наук і мистецтв Франце Берником під час вручення йому звання члена-кореспондента. 1991 рік. Фото з архіву Марини Гримич

У 1991 році Віля Гримича було обрано членом-кореспондентом Словенської Академії наук і мистецтв (м. Любляна, Словенія). Багато писав про літературні зв’язки з балканськими країнами. 

Помер 2 жовтня 2016 року.  Похований у Києві на Байковому кладовищі.