1855 - народився Віктор Андрієвський, діяч УНР і ЗУНР

1855, 11 листопада у Полтаві народився Віктор Андрієвський – борець за незалежність України у ХХ столітті, співзасновник Української Демократичної Хліборобської Партії, діяч УНР і ЗУНР, товариства «Просвіта», публіцист, письменник, педагог, комісар освіти Української Центральної Ради на Полтавщині.

Віктор Андрієвський, 1917 рік. Фото: uk.wikipedia.org

У батьків, місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни, крім старшого Віктора, було ще четверо дітей: Олена, Євгеній, Раїса та Борис. Батько мав шматок землі у Кобеляцькому повіті. У сім'ї панувало «двоязичіє»: з між собою батьки розмовляли російською, а до селян зверталися українською. «В ті ж часи зробила найбільше вражіння на мене і лишила найбільшу відбитку на моїй душі українська пісня», – згадував Андрієвський.

Середню освіту здобував у Першій полтавській чоловічій гімназії. Зі шкільних років вирізнявся літературними здібностями й потягом до театрального мистецтва. Належав до нелегального гімназійного гуртка, який поширював українську літературу й співпрацював з учнями духовної семінарії, зокрема із Симоном Петлюрою.

У 1903 році був зарахований до числа студентів природничого відділення університету св. Володимира у м. Києві. Після здобуття університетської освіти повернувся до Полтави, де з 1909 року викладав хімію та товарознавство у семикласному комерційному училищі Байєра. Сформований ідейно, нехтуючи кар’єрою (антрополог Федір Вовк пропонував посаду в Петербурзькому університеті з подальшою перспективою), в 1912 році долучився до старої Полтавської Громади, обрався гласним Полтавської міської думи в 1913-1916 роках, дописував у часописи «Рідний край», «Сніп» й «Літературно-науковий вісник», став радником міського голови, блискучим оратором та одним із фундаторів Українського клубу – одного з найбільших осередків національного життя Полтави.

Події Української революції 1917-21 років докорінно змінили суспільне життя. У цей український вир поринув із молодечим завзяттям. Взяв участь у створенні мережі осередків товариства «Просвіта», які густою сіткою покрили не лише Полтаву, але й більшість сіл і міст краю. До червня 1917 року належав табору радикал-демократів, хоча, за спогадами, «гнітив у цій партії помітний соціалістичний душок».

29 червня 1917 р. разом із братами Володимиром та Миколою Шеметами, В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським став одним із співзасновників Української Демократичної Хліборобської Партії. У липні 1917 року вдруге обрався гласним Полтавської міської думи. Про активність свідчать численні доповіді, одна з яких «Про перейменування вулиць у місті Полтава», виголошена 12 червня 1918 року.

Обкладинка брошури «З минулого». 1963 рік. Видавництво «Говерля», Нью-Йорк  

 2 серпня 1917 року генеральний секретар у справах освіти Іван Стешенко призначив комісаром «по здійсненню українізації шкіл на Полтавщині». На першому губерніальному учительському з’їзді у Полтаві 25-28 травня 1917 року ухвалено стратегічні рішення щодо українізації шкіл усіх рівнів та Учительського інституту; забезпечення шкіл підручниками та створення українських бібліотек; відкриття українських гімназій та політехнічного інституту в Полтаві. Його стараннями було проведено реорганізацію нижчої школи, започатковано курси українознавства, відкрито історично-філологічний факультет у Полтаві, перший сільський університет в селі Мачухах, мережу українських гімназій та ін.

У січні 1919 року Полтаву захопили російсько-більшовицькі окупанти, довелось назавжди покинути рідне місто. У лютому 1919 році опинився на Галичині, у місті Станиславів (нині Івано-Франківськ), де керував продовольчим департаментом Державного секретаріату Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) й очолював відділ з ввезення продовольства Управління головноуповноваженого ЗУНР за харчування Галичини й Буковини. Був учасником проголошення 22 січня 1919 року Акту Злуки між УНР і ЗУНР.

Зі спогадів: «От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!..Їдуть!..Їдуть!..То Директорія!..». Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі…».

1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця відвідав міста на Закарпатті та Галичині, також гастролював у Чехословаччині та Австрії. Уклав і опублікував спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. У 20–30-х роках працював директором української таборової гімназії у місті Каліш та референтом з культури тамтешньої української громади. Працював у культурно-просвітницьких організаціях у таборах для інтернованих вояків Армії УНР у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою (Чехословаччина). У червні 1941 року був обраний заступником голови Українського Національного Комітету в Кракові.

Після війни мешкав у Німеччині, багато писав. Помер 15 вересня 1967 року в Дорнштадті, похований на місцевому кладовищі.

Іменем Віктора Андрієвського названі вулиці в Полтаві та Нових Санжарах.