1890 – народилася Зінаїда Тулуб, письменниця

1890, 28 листопада в Києві народилася Зінаїда Тулуб – письменниця, літературознавиця, перекладачка, педагогиня, авторка історичних романів «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом». 

Зінаїда Тулуб в юності. Фото: vechirniy.kyiv.ua

Походила з родини зросійщених запорозьких старшин, сімейною історією яких глибоко цікавилась. «Тулуби – прямі нащадки запорозьких козаків… У дитинстві чула я, що предки виїхали з Криму в Україну та були прийняті у військо запорозьке», - писала у спогадах. Її батько, Павло Олександрович Тулуб, поет і журналіст, юрист за фахом, свідомо вводив талановиту доньку в коло російських літераторів, сподіваючись, що Зінаїда писатиме твори «на користь Росії».

У 1909-му закінчила Жіночу гімназію Святої Ольги та Вищі жіночі курси в Києві. За дослідження поглядів Миколи Гоголя на проблеми мистецтва в світлі західноєвропейських та російських філософських теорій отримала можливість працювати при Київському університеті для підготовки до професури. Вона ніби повторювала шлях свого дідуся Олександра Даниловича Тулуба, який, залишивши хутір батька поблизу міста Золотоноша, пішки прийшов до Києва, де вступив на казенний кошт у Першу чоловічу гімназію, згодом став студентом, а потім і «професорським стипендіатом» Київського університету Святого Володимира.

Перші поетичні твори писала російською і друкувала у київських, московських та петербурзьких часописах. Пізніше перейшла на прозу, написавши повісті «На роздоріжжі» та «В порту». Виховуючись у російськомовній родині, де між мамою, яка захоплювалася російською та світовою літературою, та батьком, який писав вірші російською, але шанував своє козацьке коріння, часто спалахували гострі дискусії, дівчині складно було визначитися з власною ідентичністю. На Вищих жіночих курсах вона вивчила латину, грецьку, церковнослов’янську, санскрит та інші мови. Українську в Російській імперії не викладали, але, живучи в Києві та Брацлаві, майбутня письменниця опанувала її самостійно. 

Скрутне матеріальне становище родини вчорашньої аристократки в умовах нової більшовицької дійсності змусило її покинути мрії про науку та шукати заробітку. У 1919 – 1921 роках працювала лектором у частинах Червоної армії, керівником лекторської секції при губернському воєнному комісаріаті, отримуючи в голодні роки військовий пайок. Пізніше завідувала літературним відділом Всеукраїнського фотокіноуправління, викладала російську та українську літератури в Київському індустріальному інституті. Перекладала російською для різних видавництв твори українських та французьких письменників.

Французьку знала досконало, бо мама Зінаїди була наполовину француженкою та багато часу приділяла навчанню доньки. До того ж, у роки дитинства та юності письменниці вищі кола Російської імперії намагалися розмовляти та вчити дітей, особливо дівчат, французькою мовою, яка вважалася більш вишуканою, ніж російська. Працюючи з перекладами російською творів Михайла Коцюбинського, Григорія Косинки, Якова Качури, Григорія Епіка, Володимира Кузьмича, Юрія Яновського, знайомиться з українською літературою. Писати українською Зінаїду спонукали Іван Кулик та Павло Тичина, які редагували літературний журнал.

Ще одним поштовхом для зміцнення української ідентичності письменниці стала доповідь Михайла Грушевського про Кирило-Мефодіївське братство, яку він виголосив у 1927 році в Українській академії наук.  На цю подію історик запросив нащадків кирило-мефодіївців. Зінаїда була серед присутніх, бо її дідусь Олександр також належав до цієї таємної організації. Зінаїда була втішена, дізнавшись нові факти про  двадцятирічного Олександра Даниловича Тулуба. Виявляється, його протягом року  тримали в Петропавлівській в’язниці, але попри тиск, він нікого не обмовив і не просив помилування. Натхненна героїчною історією предків, Зінаїда занурюється в опрацювання архівів козацької доби. 

На основі цих матеріалів письменниця створює захоплюючий історичний роман про гетьмана Сагайдачного «Людолови». Подолати цензуру та опублікувати твір допоміг пролетарський письменник Максім Горькій, з яким у Зінаїди були добрі стосунки. На початку 1937 року цей роман потрапив на всесвітню книжкову виставку у Парижі. А на батьківщині майже одразу був оголошений «шкідницьким».

Зінаїда Тулуб в останні роки життя. Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва

У липні 1937 року авторку «Людоловів» заарештовано за приналежність до неіснуючої контрреволюційної організації та засуджено до 10 років тюремного ув’язнення, яке вона відбула в тюрмі в російському місті Ярославлі, а з 1939 року – на Колимі. Протоколи допитів свідчать, що «обвинувачена в усьому зізналася». У спогадах письменниця описала тортури, які застосовував на допитах слідчий НКВД. 

Після завершення терміну покарання, в 1947 році письменницю вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області. Тут вона працювала у школі бібліотекаркою. 10 лютого 1950 року було винесено ще один вирок, за яким її засудили до безстрокового заслання на поселення до села Чкалово Кокчетавської області Казахської РСР.

У вигнанні, не маючи можливості реалізуватись як письменниця, Зінаїда провела паралель між своєю долею та долею Тараса Шевченка, який відбував покарання на тих самих теренах. Ці роздуми вона втілила в історичному романі «В степу безкраїм за Уралом» про перебування Кобзаря на засланні в Казахстані, який написала після реабілітації.

Зінаїда Тулуб в проєкті УІНП «Українські жінки ХХ століття»

Вирок скасували після смерті Сталіна, в 1956-му, «у зв’язку з відсутністю складу злочину». Дев’ятнадцять найкращих років життя було викреслено радянським режимом. Роман «В степу безкраїм за Уралом» побачив світ на початку 1964-го.

Померла 26 вересня 1964 року в Ірпені. Похована на Байковому кладовищі в Києві.