1836 - народився Василь Гнилосиров, письменник, громадський діяч
1836 року, 21 березня – на хуторі Гаврівка (Гавришкове) Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині село Гавришківка Дніпропетровської області) народився Василь Гнилосиров - педагог, письменник, громадівець, засновник першого народного музею Тараса Шевченка «Тарасова світлиця».
Василь Гнилосиров. Фото: uk.wikipedia.org
У 1850 році закінчив Полтавське повітове училище. Навчався у Полтавській гімназії, де був учнем відомого педагога-історика Олександра Строніна та поета і байкаря Левка Боровиковського. Останній і «закохав» юного Василя у літературу. Вступив до Харківського університету на медичний факультет, а 1861-го року перейшов на історико-філологічний. На початку 1860-х в Україні поширюється «громадівський рух». То був час, що ознаменувався активізацією українських патріотично налаштованих інтелектуалів-громадівців, які і словом, і ділом чинили опір русифікаторській політиці влади Російської імперії. Василь теж пірнув у вир громадівського життя і став одним із фундаторів Харківської громади. У Харкові заприязнився із мовознавцем, філософом, громадським діячем Олександром Потебнею, який був причетним до заснування Харківської громади, переклав «Одіссею» Гомера українською.
З 1860 року Гнилосиров на громадських засадах працював розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входив до складу педагогічної ради, яка координувала діяльність всіх недільних шкіл. Опікувався збором пожертв на видання українських посібників.
Поширення українських книг – ще один вимір його діяльності. Від імені Харківської громади, звернувся з листом-проханням до Тараса Шевченка. Той відгукнувся, надіславши близько 3000 примірників свого «Букваря». Книгу поширив поміж недільними школами. Болісно сприйняв смерть Тараса Шевченка. Влаштував на пошану покійного поета музично-літературний вечір. Продавав українські книги, досліджуючи попит на них, у селах і містечках Харківщини та Полтавщини, а виторг надсилав Миколі Костомарову для випуску нової науково-популярної літератури. У Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського зберігається дозвіл на торгівлю книгами, який засвідчує розповсюдження книг Гнилосировим у Охтирському, Богодухівському, Лебединському, Сумському, Суджанському та Гайворонському повітах.
У 1865 році отримав унікальний подарунок від Олександра Потебні - єдиний його рукопис україномовного букваря. У 1898 році посприяв, щоб редакція «Київської старовини» буквар авторства Потебні надрукувала як додаток до цього громадівського журналу.
Влаштовував разом із однодумцями-громадівцями етнографічні експедиції. Чимало таких провадив по Харківщині. Зокрема у 1861 році етнографічну подорож здійснив разом із письменником Пантелеймоном Кулішем.
Першим місцем роботи як педагога стала повітова школа в Охтирці, де учителював протягом двох років. У 1864 році повернувся до Харкова, де викладав в училищі й гімназії аж до 1869 року. Згодом влаштувався вчителем Звенигородського двокласного міського училища.
Протягом 22-ох років завідував Канівським двокласним училищем. Серед його канівських вихованців виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній:
«Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою...».
Багато учнів стали послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва.
Літературна спадщина Василя Гнилосирова – це публікації на сторінках журналів «Основа», «Київська старовина», на шпальтах газети «Зоря», поеми «Закохана», казка «Царівна - русалка», збірка оповідань та щоденник, що охоплює чверть XIX сторіччя.
У березні 1861-го приятель Гнилосирова, студент-грек Феоктист Хартахай, що був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав листок з лаврового вінка, яким уквітчали небіжчика, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До кінця своїх днів Гнилосиров зберігав їх у щоденнику. Нині ці реліквії є експонатами Шевченківського національного заповідника у Каневі. А ще документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда і викуп землі під могилою. Зробив внесок в справу збереження і впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі та заснував у 1884 році «Тарасову світлицю» перший музей Кобзаря.
Музей «Тарасова світлиця». Сучасний вигляд. Фото Христини Микитин.
Створив рукописну книжку «До історії могили Т. Г. Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Київська старовина», але цензура Російської імперії заборонила друк.
Доживав віку в Каневі, пішов із життя 16 листопада 1900 року. Похований на Канівському цвинтарі.