Пам'яті полковника Юрія Погорілого

Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

 

24 серпня 2016 року. Серце країни – Майдан Незалежності – пульсує в унісон із кроком військового параду. Це мить особливого піднесення: під синьо-жовтими стягами, під пильним поглядом нації четверо командирів бригад тактичної авіації отримують бойові прапори. Серед них – полковник Юрій Погорілий. У його погляді – спокій і незламна воля людини, яка знає ціну мирного неба.

Минув рік. Літо 2017-го, аеродром 114-ї бригади тактичної авіації. Юрій Вікторович, з тією самою щирою посмішкою, п’ять разів поспіль зустрічає своїх побратимів-миргородців із 831-ї бригади тактичної авіації. Вони повертаються з європейських авіашоу з перемогами, підкоривши закордонне небо, а він зустрічає їх вдома — як рідних, як частину однієї великої крилатої родини. Тоді здавалося, що попереду ще безліч таких зустрічей і мирних світанків.

Лютий 2022 року змінив усе. Попри високу посаду в Командуванні Повітряних Сил ЗСУ, Юрій Погорілий не зміг залишатися в кабінетах. Коли ворожа навала закрила сонце, його сумління та загартоване роками почуття обов’язку покликали в кабіну винищувача. Він знову і знову піднімав свого «залізного птаха» у розтерзане війною небо, стаючи живим щитом для українських міст. Кожен його виліт був викликом смерті, кожна знищена ціль – врятованим життям на землі.

8 серпня 2022 року. Небо Вінницької області, яке він так любив, стало для нього останнім прихистком. Полковник Юрій Погорілий пішов у свій вічний політ, залишившись у нашій пам’яті не просто командиром, а Лицарем неба, який до останнього подиху тримав стрій… Яким був Юрій Погорілий, розповідає його дружина Наталія.

Юрій народився в Харківській області, у родині, де ніхто не носив однострій. Його батьки були робітничих професій. 

"Мама Юрія працювала на заводі імені В. О. Малишева, який спеціалізувався на випуску та модернізації важкої і легкої бронетехніки. Батько був токарем. Тато помер за рік до загибелі Юрія, похований у місті Мерефа Харківської області", – пригадує Наталія.

Ніщо, здавалось би, не пророкувало майбутньої військової кар’єри хлопцю, адже ніхто з родини не мав відношення до армії. Втім, маленька мрія Юрія вже з дитинства тягнула його у небо. Він мріяв не просто одягнути військовий однострій. Хлопець мріяв піднімати в повітря військові літаки. Його серце належало висоті, а погляд завжди шукав обрій, де закінчується звичне і починається справжня варта. 

І його мрія здійснилася: після закінчення школи Юрій без проблем вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Хлопець був восьмим у рейтингу зі 180 кандидатів. 

Навчання йому давалося легко, бо мав універсальний талант: у будь-якій справі залишався природженим майстром. Невипадково кажуть: талановита людина талановита в усьому. 

"Гарно малював, грав на акордеоні. З 10-го класу займався бігом. Вчитель фізкультури помітив це і запропонував йому займатися професійно. Юра брав участь у спортивних змаганнях, став кандидатом в майстри спорту. Курсантом продовжив брати участь у спортивних заходах. Його кожен день починався із планки, віджимань та занять на турніку. У нашій квартирі навіть стояла дитяча спортивна стінка — "для тата". Це був його щоденний ритуал", – поділилася дружина.

Юрія та Наталю доля звела на дискотеці у рідній Мерефі, що на Харківщині. Їхні стосунки розпочалися з тонкої гри взаємної зацікавленості. Юрій не поспішав, був стриманим і тактовним.

"Ми познайомилися так банально — на дискотеці. Він підійшов до мене, запропонував потанцювати… Я погодилась, а йому чомусь почулося, що я відмовила. Він перепитав: "Чому?" — Я відповіла: "Що чому? " Але врешті-решт ми пішли до танцю. Потім він мене не запрошував, бо якось не було моменту. Інші хлопці підходили, а він був скромним… Тоді я подругам, з якими прийшла на дискотеку, зізналася: "Мені цей хлопець дуже припав до душі…" Підійшла до Юри вже наприкінці дискотеки і попросила його, щоб він провів мене додому. Пояснила, що мені немає з ким йти додому", – пригадує жінка.

На той момент Наталі було 20 років, а Юрію – 21. Вона навчалася у технікумі, а він уже підкорював повітряний простір у льотному училищі і безмежно пишався своєю майбутньою професією. 

Він підкорював серця не яскравими жестами, а манерою спілкування, уважною поведінкою та спокійною впевненістю. Стосунки розвивалися повільно і ніжно. Вони зустрічалися не часто, адже Юрій наполегливо підкорював залізних пташок та небо.

"Юра був надзвичайно скромним юнаком. В той час, коли інші хлопці були більш напористими, то він вражав своєю стриманністю. Ми зустрічалися півтори роки до одруження. Бачилися не часто. Юра приїздив на вихідні, потім поїхав на чотири місяці на навчання", – поділилася Наталія. 

Але навіть ці короткі зустрічі наповнювали їхнє життя теплом і увагою. Юрій завжди пам’ятав про дрібниці, які неабияк тішили дівчину. Не було жодного побачення без квітів. Їхнє кохання будувалося на скромності, взаємній повазі і невеличких, але важливих жестах уваги, які ставали фундаментом майбутньої родини.

Юрій і Наталя одружилися у рідній Мерефі. Початок сімейного життя був тісно пов’язаний із службою Юрія, його першим призначенням і постійними переїздами. Після випуску молоде подружжя попрямувало на Сумщину. Саме Охтирка стала не лише першим місцем служби, але й початком сімейного життя. 

"В Охтирці промайнули півтора роки нашого життя. А далі — розформування полку і переїзд до Чернігова, міста, яке назавжди залишиться в серці, адже саме там народилася наша перша донечка. Ми були без тями закохані в ці вулиці й затишок. Здавалося, ми пустили там коріння і нізащо б не поїхали, якби доля і черговий наказ про розформування не вирішили інакше", – пригадує Наталія.

Через п’ять років родина переїхала на Харківщину. Саме в Чугуєві у подружжя з’явилася друга донька. Однак життя інструктора було важким: Юрій весь сезон проводив на польотах.

"Чугуїв став для нас справжнім випробуванням. Юра працював інструктором, і з квітня по жовтень я його майже не бачила. Він ішов, коли місто ще спало, о шостій ранку, а повертався – дай Боже, щоб після десятої вечора. Весь день – лише тиша в чотирьох стінах і нескінченне чекання. Робота забирала його в мене повністю, не залишаючи сил ні на що інше", – поділилася дружина.

Миколаїв подарував шість років служби, але сонячне південне місто, на жаль, зовсім не підійшло Наталі за кліматом. Заради її самопочуття сім'ї довелося знову збирати валізи. Цього разу шлях проліг на захід, до затишного Івано-Франківська. Там вони нарешті віднайшли спокій, провівши у самому серці Прикарпаття наступні п’ять років. 

Перший самостійний політ став для Юрія справжнім випробуванням і водночас тріумфом. Наталя й досі з особливим трепетом згадує ті хвилини, коли небо вперше прийняло його як одноосібного господаря штурвала:

"Звісно, йому було тривожно – цей перший крок у порожню кабіну бойового літака  завжди особливий. Тоді ж з'явилася та сама пачка сигарет за традицією... Знаєте, вона й досі десь лежить у нас в коробках, як сімейна реліквія. Це було неймовірно класно: усвідомлювати, що він зміг, що він злетів".

Ця пачка – не просто річ, а символ мужності та належності до льотного братерства.  Перший самостійний політ – це мить, коли курсант (молодий льотчик) перетворюється на справжнього льотчика. За давньою традицією, підписує її та кладе прямо під колесо свого літака. У цьому є особливий символізм: багатотонна машина має розчавити пачку, ніби ставлячи печатку – "посадка успішна, навчання завершено". Це не просто жест, а данина поваги тим, хто готував літак до зльоту. Підписані пачки розходяться по руках техніків та механіків – так кожен на аеродромі знає, за чий успіх він сьогодні курить, розділяючи радість першої перемоги в небі.

Доки Юрій зберігав її як талісман, Наталя дбайливо фіксувала історію їхнього оточення: збирала підписи та дати перших польотів його товаришів на таких самих символічних пачках. Саме в цих традиціях гартувався характер Юрія – впевненого, дисциплінованого та закоханого в небо пілота.

Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.

"Миколаївський період – це час штурмової авіації. Я бачила, як він ріс над собою. Юра, якого я знала в роботі, був неймовірно тактовним і спокійним. Він став професіоналом такого рівня, що іноді здавалося: у питаннях польотів йому вже просто немає з ким радитися – він сам був авторитетом для багатьох", – з гордістю розповідає Наталія.

Попри залізну дисципліну на аеродромі, вдома Юрій залишався турботливим чоловіком, який понад усе цінував спокій своїх близьких. Він вмів залишати тривоги служби за порогом, перетворюючи дім на простір, де немає місця статутам, а є лише любов.

"У нас було непохитне правило: вдома про роботу – ні слова. Дім був нашим острівцем безпеки й тиші. Звісно, якщо траплялося щось справді значуще, ми могли це обговорити, але робили це дуже делікатно, оберігаючи почуття одне одного", – розповіла Наталія.

Його життя стало втіленням рідкісної гармонії між відданістю небу та безмежною любов’ю до родини. Кожну вільну хвилину Юрій прагнув провести з дружиною та дітьми, перетворюючи звичайний відпочинок на справжнє свято.

"Ми завжди відпочивали разом, тільки вчотирьох. Діти й досі з таким теплом згадують ті часи, бо тато вмів віддавати увагу кожному. Він був поруч не просто фізично – він був залучений у наше життя на всі сто відсотків", – з особливим теплом описує ці моменти Наталія.

Географія їхніх сімейних подорожей була широкою: від сонячних берегів Криму до величних Карпатських гір. Для Юрія та Наталії не було занадто далеких доріг, якщо в кінці на них чекали нові враження.

"Ми обожнювали подорожувати. Об’їжджали весь Крим, досліджували кожен цікавий куточок. Тільки-но дізнавалися про якесь незвичайне місце, одразу збиралися в дорогу. Нам було важливо бачити цей світ разом", – ділиться спогадами Наталія.

Сьогодні діти продовжують справу батьків, втілюючи у життя його цінності. Старша донька обрала небо, а молодша присвятила себе філології. Юрій ніколи не тиснув на дітей у виборі професії, проте його підтримка була тією силою, що дозволила старшій доньці підкорити стихію, яку так любив він сам.

Попри складні умови служби, постійні переїзди та виклики долі, родина Юрія та Наталії змогла збудувати неймовірно міцний зв’язок, який і сьогодні залишається їхньою головною опорою, яку ніхто та ніщо не може розірвати…

Професійний шлях Юрія Погорілого був позначений вчинками, про які в авіаційних колах воліють говорити не гучними словами, а мовчазним визнанням. Один із таких епізодів стався влітку 2014 року на Донеччині. Коли українські підрозділи опинилися в зашморгу ворожого оточення, єдиною надією на порятунок залишалося небо.

Ситуація здавалася безвихідною: під рукою були лише винищувачі МіГ-29, які за своєю природою не призначені для штурмових ударів по землі. Проте для Юрія та його побратимів не існувало слова «неможливо».

"Вони знайшли рішення: встановили на винищувачі авіабомби й буквально пробили коридор для наших військ, розгромивши колону окупантів разом із їхньою технікою та ППО, – згадує Наталія. – Вже значно пізніше, під час навчання в Національному університеті оборони України, Юра зустрів того самого командира, який виводив тих хлопців із пастки. Той зізнався: коли надії вже не лишалося, поява двох літаків здалася справжнім дивом".

Навіть після отримання ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Юрій залишався вірним собі – не шукав публічності, лише коротко кидаючи: "Ще не час про це розповідати".

Повномасштабне вторгнення Юрій зустрів у Києві, хоча війна «покликала» його на службу ще на початку лютого. Перші дні перетворилися на суцільний нескінченний черговий марафон на запасному командному пункті. Для Наталії цей час став періодом болісної невідомості та рідкісних телефонних дзвінків.

"Я до останнього не вірила, що це затягнеться так надовго, – зізнається дружина. – А Юра... він знав набагато більше, ніж міг сказати. Одного разу я запитала його про МіГи від партнерів, а він відповів неймовірно різко. Я розгубилася, бо ніколи раніше не чула від нього грубого слова. Лише за кілька годин він перетелефонував, щоб вибачитися: "Наталю, пробач. Знову збили нашого... сина Пархома (25-річний Сергій Пархоменко, Герой України (посмертно), льотчик штурмової авіації. Батько Ігор Пархоменко також льотчик. – Авт.) ".

Загибель молодих льотчиків, яких він сприймав як власних дітей, була для Юрія Вікторовича найважчим ударом. Саме цей біль став рушійною силою його рішення: попри керівну посаду в управлінні, він наполіг на виконанні бойових завдань.

Наталія пам’ятає кожен момент, коли страх за чоловіка ставав майже фізичним. Особливо закарбувався в пам'яті серпень 2014 року, коли після збиття "Боїнга" небо над сходом України стало смертельно небезпечним через вороже ППО.

"Він зателефонував мені вже з кабіни літака. Голос був не таким, як завжди. Сказав: "Не вір нічому, що почуєш, і просто чекай, поки я сам наберу". Я тоді не знала, що перед цим він зібрав групу і запитав, хто готовий летіти в район, де щойно збили нашого пілота. Охочих не було, бо всі розуміли ризик. Тоді він просто сказав: "Я полечу сам", – передає слова чоловіка Наталія. 

Поки Юрій прикривав побратимів у небі, Наталія шукала розради в церквах, ставлячи свічки за його життя. Це була його природа: він не міг керувати здалеку, коли інші ризикували життям. Навіть у 2022 році, виконуючи завдання на Харківщині, він прагнув бути там, де найважче.

«Остання ніч: Передчуття, що не обмануло»

Трагедія увійшла в життя Наталії тихо, через нічне безсоння, яке неможливо було пояснити логікою. Це було те саме специфічне відчуття, яке часто мають дружини льотчиків — невидимий зв’язок, що натягується до краю, коли в небі щось іде не так.

"Я прокинулася рівно о дванадцятій ночі... і все. Сон як рукою зняло. В голову лізли найрізноманітніші думки, серце було не на місці, і я просто не знала, куди себе подіти", – згадує жінка ту фатальну ніч.

Ранок не приніс полегшення. Навпаки, тривога почала матеріалізуватися в дивних дзвінках від друзів та поглядах колег.

"Мені зателефонувала кума з одним питанням: "З Юрою все добре?". Я ще нічого не знала. Але коли підходила до військової частини, побачила, як люди, що йшли назустріч, раптом зупинялися і оберталися мені вслід. Тоді я зрозуміла – сталося найгірше. Товаришка по служби чекала мене біля КПП і я одразу запитала: "Він живий?" – зі сльозами на очах розповідає Наталія. 

8 серпня 2022 року назавжди розділило життя родини на "до" та "після", ставши останньою сторінкою земного літопису полковника Юрія Погорілого. Того дня небо, яке він так палко любив і якому присвятив кожен подих, забрало його до себе назавжди. Це був його останній зліт – офіцера, який не вмів бути другим, командира, який звик підставляти власне крило під удар, аби вижили інші. Коли двигуни затихли, залишилася лише пронизлива тиша на аеродромі та нестерпний біль у серці Наталії, яка тієї ночі відчула катастрофу кожною клітиною душі ще до того, як пролунав фатальний дзвінок. Він пішов у свій вічний політ, залишивши по собі недописані рядки, несказані слова та небо, яке тепер назавжди берегтиме пам'ять про свого вірного Лицаря.

Його загибель стала величезною втратою не лише для сім’ї, а й для всієї авіації, адже Юрій був із тих офіцерів, які не просто займали посади, а "горіли" своєю справою, прикриваючи інших ціною власного життя.

«Батьківське серце: символи пам’яті»

Навіть після того, як Юрій пішов у свій останній політ, він продовжує нагадувати про себе - у снах та несподіваних подіях. Наталія розповідає про дивний сон, де чоловік з’явився з великою сумкою і кулоном для старшої доньки Маргарити: 

Я уві сні кажу йому: "Ми ж тебе поховали!", а він усміхається: "Ні, я живий". І показує золотий кулон для донечки. А вже вранці мені зателефонували з бойового братерства і попросили прийти за нагородою "Батьківське серце". Виявилося, що для Маргарити теж підготували цей символ...

Юрій Погорілий залишив по собі не лише ордени, а й продовження в дітях: старша донька вже підкорює небо, а молодша несе в собі ту саму творчу іскру та естетику, яку так цінував батько. Він залишився у кожній врятованій ним колоні, у кожному підлеглому, якого вивів з-під вогню, і в серці жінки, яка навчилася жити з гордістю, що сильніша за біль.

Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу

Фото автора та надані Наталією Погорілою

У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.