1865 – народився Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ

1865, 29 липня в селі Прилбичі неподалік Львова в родині польського графа Івана (Яна) Шептицького і Софії Фредро, доньки відомого польського письменника Александера Фредро, народився майбутній митрополит УГКЦ, відомий церковний діяч і духовний лідер Андрей Шептицький.

Андрей Шептицький у часи служіння в Добромильському монастирі

Предки митрополита походили з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини, що отримав грамоту на право земельного володіння ще 1284 року з рук галицько-волинського князя Лева Даниловича. Представники роду Шептицьких – Львівський єпископ Варлаам, митрополити Київський, Галицький та всієї Русі Атанасій і Лев (останні стали фундаторами архикатедрального собору святого Юра у Львові) – були чільними постатями в ієрархії Української греко-католицької церкви. Але в ХІХ столітті батьки уже належали до римо-католицького обряду. За католицькою традицією, сина нарекли потрійним іменем Роман Марія Александер.

Як і всі нащадки аристократичних родів, початкову освіту здобував вдома, а згодом вчився в гімназіях у Львові та Кракові, чудово володів українською, англійською, французькою, німецькою, польською, староєврейською, латинською та іншими мовами. 

Ще в 9 років заявив, що хоче стати священником, але батьки вирішили, що для молодого графа престижнішою буде військова кар`єра (до слова – його рідний брат Станіслав став відомим воєначальником, і навіть був міністром оборони Польщі). Служив у Кракові у привілейованому австрійському полку уланів. Але служба виявилася короткою: уже за півроку захворів на скарлатину, яка дала ускладнення і призвела до запалення суглобів. 

Родина Шептицьких. 1887 рік. Краків. Фото з родинного фонду Марії Шептицької у Варшаві.

Військова кар`єра поступається місцем юридичній: він студіює право у Вроцлавському та Краківському університетах, здобуває ступінь доктора права. Але своє покликання і далі бачить у служінні Богу і церкві. І добивається свого. 28 травня 1888 року він вступає до монастиря греко-католицького чернечого ордену отців Василіан у Добромилі, де переходить у східний обряд. «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя», – пояснював пізніше він своє рішення. Стежкою брата піде і Казимир Шептицький – у чернецтві отець Климентій.

У 1892 році у Кристинопольському монастирі прийняв чернецтво з іменем Андрея. Через два роки, після навчання в єзуїтській семінарії у Кракові, отримав ступінь доктора теології. Пізніше став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові, викладав богослов’я у Кристинопольському монастирі. У 1899 році був призначений єпископом Станіславським, а 12 січня 1901 року в соборі Святого Юра у Львові відбулася інтронізація Андрея Шептицького як митрополита Галицького, архієпископа Львівського та єпископа Кам'янець-Подільського. 

Як очільник церкви, Шептицький розгорнув широку благодійницьку діяльність, виділяючи кошти на школи, сиротинці, лікарні. У 1904 році у Львові за його підтримки відкрилася Народна лічниця, де надавали безкоштовну допомогу усім, незалежно від статків, національності чи віросповідання. Тут працювала і Софія Окуневська – перша жінка-лікарка з Галичини в Австро-Угорській імперії.

Сприяв розвитку кооперації на Галичині. У 1910 році увійшов до складу комітету засновників Земельного банку гіпотечного (ЗБГ), який став єдиним українським банком, цінні папери якого визнавалися у всіх банках Європи і навіть США. Банк підтримував українські кооперативи на кшталт  «Сільського господаря», «Народної торгівлі» або «Маслосоюзу», який постачав  галицькі вершки усьому світу. 

Шептицький також був ініціатором створення перших заповідників. Підтримував і культурну спадщину, зокрема музеї – у 1905 році він заснував приватний «Церковний музей», окрасою якого стала одна з найбільших у Європі колекцій іконопису. Пізніше його експозиція лягла в основу створення нинішнього Львівського національного музею.

Будучи депутатом Галицького сойму і членом Палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини.  Був одним із фундаторів Богословського наукового товариства, у 1928-му  заснував Львівську греко-католицьку богословську академію, урочисте відкриття якої відбулося 6 жовтня 1929 року.

Під час Першої світової війни, у вересні 1914 року був заарештований російською військовою владою за антиросійські проповіді. Перебував на засланні в Києві, Новгороді, Курську, Суздалі. У 1917 році, після Лютневої революції, повернувся до Львова. У 1919-му, завдяки Шептицькому, Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнав УНР. 

У 1933-му  розповідав світові правду про Голодомор 1932–1933 років, започаткував акцію зі збору допомоги для голодуючих на Наддніпрянщині. 

Митрополит Шептицький в пластовому таборі, 1929 рік

Активно підтримував ідею незалежної Західної України, за що був заарештований польською владою. У березні 1939-го вітав проголошення незалежності Карпатської України, а в червні 1941-го благословив проголошення Акту відновлення Української держави. 

Виступав проти жорстокості і насилля у будь-яких проявах. Писав листи Сталіну, закликаючи зупинити репресії проти священників на Галичині після 1939-го року, а пізніше – Гітлеру, із закликом зупинити вбивства євреїв. Під час німецької окупації з ініціативи митрополита по церквах та монастирях переховували євреїв, у першу чергу – дітей, виготовляли для них  підробні документи. Завдяки цьому вдалося врятувати десятки євреїв від смерті.

Останні 10 років через хворобу був практично прикутий до візка. Попри фізичну неміч мав таку силу духу і авторитет, що його не посміли чіпати ні нацисти, ні радянські каральні органи. Хоча від рук НКВД постраждали двоє рідних братів митрополита: Леона з родиною розстріляли в маєтку в 1939-му, а Климентій помер у 1951-му у Володимирському Централі. У 1946 році був інспірований Львівський псевдособор УГКЦ, після чого церква пішла в підпілля.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року. Похований у підземеллі собору Святого Юра.

У 1958 році розпочався процес беатифікації митрополита Андрея, який триває і досі.

При підготовці матеріалу використані біографічні дослідження Ігоря Смольського та Олега Турія