Маріуполь-2014: Хроніка першого протистояння

12 років тому, 13 червня 2014-го, відбулася перша успішна операція в історії Війни за незалежність України – звільнення Маріуполя від російських проксі формувань. Цій події передували чотири місяці протистоянь проукраїнських та проросійських сил, захоплення і знищення адміністративних будівель, кривавих російських провокацій, хаосу, безвладдя й беззаконня. У цьому дописі розповімо, як Маріуполь вперше за час новітньої війни виборов своє право залишатися українським.   

Географія – це доля

Цей влучний вираз, який приписують Наполеону, виявився справедливим для Маріуполя. Місто, розташоване на узбережжі Азовського моря, мало потужний людський і промисловий потенціал. І у Кремлі, будуючи плани загарбання України,  розглядали його як одне з найважливіших, яке мало увійти до так званої Новоросії. Але не люди і не промисловість цікавили Москву, головною метою захоплення Маріуполя була логістика – забезпечення транспортного коридору до Криму. 

А тому від самого початку так званої “русской вєсни” – з лютого 2014-го – місто намагалися взяти під контроль проросійські угрупування. Вони координувалися російськими кураторами та проходили вишколи на тренувальних базах в РФ.

Тоді, у 2014-му, Росія реалізовувала сценарій захоплення влади під прикриттям “волі народу”, тому спрямовувала зусилля на дестабілізацію політичної ситуації, загострюючи протиріччя та підвищуючи градус суспільної напруги. Маріуполь буквально лихоманило мітингами. 

Перші протести

Слід згадати, що Маріуполь активно виходив на протести ще з осені 2013-го, підтримуючи ідеї Революції Гідності. Хоч зібрання під синьо-жовтими прапорами були нечисельнними (найчастіше – до сотні людей), проте сталими: місто послідовно заявляло не лише про незгоду з політикою Януковича і “Партії регіонів”, а й про свою виразну проукраїнську позицію.

Тож проросійські мітинги мали на меті заглушити ці голоси й створити картинку суцільного “народного прагнення в російське лоно”. На таких зібраннях – численних і добре організованих – окрім місцевих комуністів нерідко можна було побачити людей з характерним російським акцентом та символікою на кшталт “ФК “Ростов”.

1 березня вони зробили першу спробу закріпити над будівлею міськради російський триколор, а наступного дня – 2 березня 2014-го – у місті відбулася позачергова сесія міськради, де виступив представник проросійських сил з вимогою не визнавати рішення, ухвалені Верховною Радою України.
Показовим було те, що засідання сесії проходило у супроводі двох мітингів: з одного боку міськради зібралися проросійські активісти, з іншого боку – проукраїнські, з вимогами повернення ситуації у законне русло і недопущення розколу держави.
Ситуація в місті все більше ставала неконтрольованою.  

     

Ідеальний шторм 

Протягом наступних двох місяців проросійські мітинги ставали все агресивнішим – людей накачували розмовами про “фашизм, який підіймає голову” і закликали його “зупинити”. У місті зʼявилися кримінальники, які на камери заїжджих російських телеканалів називали себе спочатку “народними мерами”, потім “комендантами Маріуполя”. 

У місто масово постачалася проросійська символіка та російські триколори.
Проукраїнськи налаштована громадськість обурювалася бездіяльністю правоохоронців, втім спроб заявити про себе не припиняла – виступи на підтримку України були регулярними.  

На початку квітня, коли на рівні держави почали ухвалюватися більш рішучі рішення з протидії російським загрозам, це одразу відчули у Маріуполі і на Донеччині загалом. Передусім, було посилено контроль за кордоном, і вже 4 квітня прикордонники затримали у пункті пропуску “Новоазовськ” автівку, завантажену пакетами з “дитячими іграшками”, у яких виявилися російські прапори та символіка російських організацій “Русская община”, “Братство десанта” та інші.

До околиць Маріуполя почали прибувати українські військові. Армія на той час була забезпечена вкрай погано, тож українські активісти взялися допомагати: у поля, де розташовувалися військові, та на українські блокпости доправляли буквально все – від деревʼяних дощок для настилів до їжі й одягу. Самоорганізація спрацювала: українські військові відчули підтримку місцевих жителів і це значно підсилило бойовий дух. 

Відчули надію і маріупольці: 5 квітня правоохоронці заарештували першого самопроголошеного “народного мера”. 

Кожен день того буремного квітня приносив карколомні новини: 

7 квітня у Донецьку “проголосили” так звану “ДНР”. У відповідь на це 8 квітня невідомі активісти підпалили проросійське наметове містечко, розташоване поруч з під будівлею Маріупольської міськради.

9 квітня мер Маріуполя (чинний, обраний в законний спосіб за українським законодавством) опублікував звернення до маріупольців, де підкреслив, що “Маріуполь виступає за єдину й неподільну Україну”. Хоча до тодішньої влади і її нерішучої, а подекуди – флюгерської позиції у місцевих активістів досі залишається багато відкритих питань, на той час ця заява стала хорошою моральною підтримкою для тих, хто хотів бачити Маріуполь українським.

13 квітня за наказом з Донецька підготовлене “бойове крило” проросійських сил захопило будівлю Маріупольської міської ради, побудувало навколо неї барикади та вивісило прапори Росії і самопроголошеної “ДНР”. 

14 квітня почалася Антитерористична операція на сході України (АТО) – відповідно до ухваленого і оголошеного напередодні рішення Ради національної безпеки і оборони України.     

Перший бій – до крові

16 квітня до Маріуполя прибула група вишколених озброєних молодиків, яка під прикриттям проросійськи налаштованого натовпу і у супроводі камери російського телеканалу здійснила штурм військової частини №3057 Національної гвардії України – щоб здобути зброю, яка там зберігалася. Зброї не отримали, натомість дістали різку збройну відповідь і відступили. В результаті того бойового зіткнення загинуло двоє нападників, 13 дістали поранення, 77 були затримані.       

Але Росія й надалі підвищувала ставки. На проросійських мітингах все частіше стало лунати слово “референдум” – по всій Донеччині,  скоординовано і синхронно. І хоч у цю “скоординованість” вкладалися значні зусилля російських політтехнологів, Маріуполь у переважній більшості своїй залишався аполітичним й продовжував жити у звичному ритмі промислового міста. Лише центр стабільно вибухав мітингами, на які приходили дві – три сотні людей. 

Така ситуація російських ляльководів не задовольняла, адже потрібно було забезпечити явку на так званий “референдум”, призначений на 11 травня. А відтак було вирішено підвищити градус напруги для мобілізації потенційних прихильників “русского міра”. І Росія вдалася до жорсткої провокації, використавши 9 травня – дату, виплекану ще совєцькою пропагандою до рівня сакральної. 

Трагедія 9 травня 

9 травня 2014-го місцеві комуністи та їхні російські куратори організували ходу з покладанням квітів до памʼятників загиблим воїнам часів Другої світової війни. В цей самий час озброєна група бойовиків, що пройшла вишкіл на російських полігонах, почала захоплення будівлі міського управління міліції.

Міліціонери та військові, які знаходилися в будівлі, чинили збройний опір нападникам і викликали підкріплення у вигляді групи бійців “Азову” та кількох БМП Збройних сил України.

Штурмовики ж запросили у кураторів зовсім інше підкріплення – натовп неозброєних людей. Для цього під час ходи запустили серед людей дезінформацію про те, що “правий сектор вбиває маріупольських міліціонерів”, і таким чином спрямували людський потік (щонайменше тритисячний) до будівлі міліції, де на той час тривав запеклий бій. 

У результаті того протистояння загинуло шестеро правоохоронців та військових, які обороняли будівлю. Були загиблі й серед нападників та цивільних: за офіційними даними, які пройшли через медичні установи, загалом загинуло дев'ятеро, 42 були поранені.

Російська провокація спрацювала: маріупольці були повністю дезорієнтовані, чутки про “розстріл армією мирних мешканців” спрямував лють натовпу на українських військових. Відомим стало відео, коли через барикади перелітає українська БМП: це військові виходили з міста, щоб не провокувати насилля. Наступного дня, 10 травня, керівництво АТО ухвалило рішення про відведення з Маріуполя військових та бійців Нацгвардії. 

Хаос

Місто занурилося у хаос: побиті вітрини магазинів, мародерство, викрадення місцевих підприємців і активістів, пограбування банків, підпал банкоматів і автівок  – нові “коменданти” та “народні мери” встановлювали свої “безпорядки”. 

Під наглядом бойовиків 11 травня було проведено так званий “референдум”. Російська пропаганда намагалася змалювати його як “масштабне народне волевиявлення”, натомість це було ні чим іншим як грамотно організованою картинкою: замість понад двохсот виборчих дільниць, які зазвичай працювали у Маріуполі під час українських виборів, для бажаючих взяти участь у “референдумі” відкрили всього…чотири – при місцевих районних адміністраціях. І таким чином створили відповідну картинку: люди стоять в чергах, щоб проголосувати проти тих, хто “розстрілював  мирних 9 травня”. 

Травень 2014-го був у Маріуполі часом абсолютного безвладдя й демонстративного бандитизму. Але проукраїнські активісти своєї діяльності не згортали – працювали над створенням Маріупольської дружини і організацією проведення президентських виборів, призначених на 25 травня.
Провести вибори за українським законодавством означало повністю нівелювати картинку “всенародної підтримки Росії, висловленої на референдумі”. Розуміла це не лише  проукраїнська громадськість, а й проросійські бойовики, які основні свої зусилля спрямували на терор і залякування членів виборчих комісій. Тим, хто був задіяний у підготовці до президентських виборів, погрожували фізичною розправою, на виборчі дільниці приходили озброєні “представники денеер” і вимагали “закрити дільницю”.
Правоохоронці жодним чином не реагували на такі повідомлення, прикриваючись завченою фразою “міліция внє політіки”. Не було реакції навіть на викрадення представника одного з виборчих штабів (його викрали разом зі значною сумою грошей, отриманою для преміювання членів виборчих комісій, і тримали в заручниках, вимагаючи викуп). 

Захищатися маріупольцям доводилося самим. Іноді – доволі креативними способами. Відомою стала історія про похоронну службу, яка “порадувала” бойовикам металеву труну, розмальовану у кольори самопроголошеної “республіки” – як відповідь на рекет і погрози родинам підприємця, власника похоронної служби. Труну возили по центру міста і лишили перед будівлею, де бойовики облаштували свій “штаб”. 

  До речі, маріупольський “штаб днр” знаходився поруч із будівлею маріупольської окружної виборчої комісії – на сусідній вулиці, і регулярно у повному бойовому спорядженні бойовики навідувалися до членів ОВК, погрожуючи штурмами і розправами. Втім, окружком вистояв. Очевидно, росіянам не потрібна була кривава картинка з виборчих дільниць у місті, яке вони повністю контролювали. Цього разу їхнім завданням було показати, що «на вибори ніхто не прийшов».

За Україну!

Але вибори відбулися. І не останню роль у цьому зіграли  металургійні підприємства. Маловідомий факт: виборчі бюлетені 59-та маріупольська окружна виборча комісія отримувала…в одному з цехів комбінату “Азовсталь”. Туди вони були доправлені, за однією з версій – морем, через порт “Азовсталь”; за іншою – літаком до аеропорту “Маріуполь” і вже звідти – вантажівками на завод.

У день виборів, 25 травня 2014-го, попри погрози і повідомлення про замінування виборчих дільниць, маріупольці обирали Президента України. Середня явка по місту становила близько 15 відсотків. Це було менше, аніж зазвичай. Але це був реальний результат! Фактично, саме стільки на той час маріупольців готові були активно включатися у справу захисту України навіть ціною власної безпеки. 

Проведення президентських виборів стало маркером того, що Маріуполь навіть в окупації залишається українським. І активісти, привозячи на українські блокпости допомогу, щоразу питали військових «коли, нарешті, надійде команда на звільнення міста?». І…

Цей день настав

13 червня 2014 року мешканці центральної частини міста прокинулися під звуки автоматних черг: українські військові штурмували “штаб” бойовиків, який ті облаштували на вулиці Грецькій – у будівлі банку та в четвертому корпусі Приазовського державного технічного університету.

У звільненні Маріуполя брали участь добровольчі й військові підрозділи: “Азов” мав дві штурмові групи та групи прикриття, завдання оточення виконували Нацгвардія, батальйон “Дніпро-1” й підрозділи ЗСУ. 

Для проведення штурмових дій “Азов” задіяв “бронетехніку” – власноруч обшитий арматурою та металевими щитами КамАЗ. Цей перший азовський “броневик” отримав “позивний” “Пряник” і невдовзі став одним із символів звільнення Маріуполя. 

Бій тривав протягом трьох-чотирьох годин. Під час бою було поранено двох українських бійців зі штурмових груп та знешкоджено шістьох терористів. Стільки ж часу зайняло прочісування навколишніх житлових кварталів: бойовики кидали зброю, скидали камуфляж і намагалися втекти під виглядом цивільних. Ідентифіковувати і затримувати їх українським військовим допомагали місцеві мешканці. Загалом було затримано кілька десятків бойовиків. 

Місцеві комунальні служби та представники металургійних підприємств прибрали барикади з вулиць Грецької та Георгіївської того ж таки дня, 13 червня. А спаплюжені бойовиками будівлі банку та корпус ПДТУ довелося ремонтувати. На фото, зробленого того дня, наочно видно сліди їхнього перебування.                       

Маріупольська спецоперація стала першою успішною операцією по звільненню територій українського сходу, захопленого російськими проксі угрупованнями. Вона стала початком нового етапу в історії Маріуполя – його стрімкого перетворення на сучасне українське місто. Найцінніше, що в ньому було – люди: патріотичні, креативні, вільні духом і загартовані досвідом боротьби в умовах окупації. Розвинена інфраструктура, облаштовані парки, доглянуті пляжі, модернові школи, дитячі садки, стадіони, лікарні, гучні музичні фестивалі, якими славився Маріуполь після свого звільнення, – усе це стало наслідком любові цих людей до свого українського міста, їхнього бажання і вміння робити його кращим щодня.

Післяслово

Цей допис не є вичерпним переліком подій, які відбувалися у Маріуполі в часи його перебування під владою проросійських банд у 2014 році. Тут подані лише найрезонансніші події, які описують загальну картину життя міста в окупації.
Дотриматися хронології допоміг “Документально-хронологічний обзор “Маріуполь-2014””, зібраний  безпосереднім його учасником, співробітником СБУ, Героєм України Василем Богачем. Василь загинув у 2022 році на останньому рубежі оборони Маріуполя – металургійному комбінаті “Азовсталь”. 

У 2022-му росіяни знищили Маріуполь і встановили свій триколор на його руїнах.  

Попри те, що місто досі окуповане, 13 червня досі є важливою датою для розпорошених по всьому світу маріупольців – як маяк, що дозволяє тримати курс у бурхливому морі подій.
Сьогодні, 13 червня  2026-го, коли українські військові тримають під вогневим контролем логістичні маршрути, що пролягають з Росії до окупованих Маріуполя і Криму, важко не думати про ту мить, коли до міста знову повернеться синьо-жовтий прапор. Навіть усвідомлюючи, що одним “пряником” цього разу не обійтись.