Пам’яті молодшого сержанта Володимира Неклеги
Його останні слова були про велику любов до мами.
Володимир народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове Кіровоградської області. Його мати, пані Ірина, розповідає, що дитинство сина було затьмарене втратою батька: коли Вові було лише два з половиною роки, він помер. Відтоді Ірина сама виховувала маленького сина, намагаючись замінити йому обох батьків.
У сім років Володимир пішов до школи, а згодом його вихованням займався і вітчим. За словами матері, хлопчик ріс добрим, щирим і чуйним. З молодших класів займався бальними танцями та співом, брав участь у конкурсах, олімпіадах і шкільних заходах, добре навчався, а найбільше любив історію.
Після школи Володимир вступив до Кіровоградського будівельного технікуму, де був активним учасником КВК. Після завершення навчання його призвали на строкову службу. Повернувшись із армії, він почав працювати дозиметристом на Смолінській шахті.
«Дуже хороша людина. Прийшов в колектив молодим хлопчиною. Був активним, відповідальним, комунікабельним, надійним. Він допомагав іншим, ніколи не відмовляв у підтримці, завжди знаходив слова, щоб підбадьорити», - так про військового згадують у «СхідГЗК».
Володимир уперше став на захист України у 2014 році. У складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади він командував розвідувальним відділенням розвідувальної роти, виконував бойові завдання в районах Зайцевого, Майорська, Горлівки та Дебальцевого. Брав участь у боях за Дебальцеве та вийшов із Дебальцівського котла.
За мужність, стійкість і відданість військовому обов’язку Володимира нагородили медалями «За військову службу Україні», «Захисник Вітчизни», «За участь в АТО», а також відзначили за участь у боях за Дебальцеве.
Після завершення контракту у 2021 році Володимир повернувся до мирної роботи на Смолінській шахті. Але вже 24 лютого 2022 року знову одягнув військову форму.
«Ми з чоловіком проводжали його на війну зі сльозами на очах і молитвою в серці. 12 березня 2022 року призвали і мого чоловіка. Моє серце розривалося від страху. Я жила між телефонними дзвінками, молитвами та безсонними ночами, щодня прохаючи Бога лише про одне - щоб вони обоє повернулися живими», - згадує пані Ірина.
За сумлінне виконання бойових завдань Володимира помітило вище командування та призначило командиром взводу артилерійської бригади.
Мати розповідає, що останній бойовий виїзд він здійснив разом із побратимами, вирушивши на евакуацію поранених:
«15 липня мій син разом із побратимами поїхав на евакуацію поранених. Вони рятували інших, навіть не знаючи, що смерть уже чекає на нього у темряві», - розповіла пані Ірина.
Вночі евакуаційна група потрапила під удар ворожого безпілотника. Унаслідок вибуху Володимир отримав тяжкі поранення - втратив обидві ноги: праву повністю, ліву - до коліна.
Поки чекали на евакуацію, побратим намагався зробити все можливе, щоб урятувати командира. Коли приїхала евакуаційна бригада, Володимира разом із побратимом доправили до машини. Саме тоді його серце вперше зупинилося. Медики змогли реанімувати військового, однак, за словами матері, не помітили пневмоторакс (стан, за якого в плевральній порожнині накопичується повітря, що призводить до часткового або повного колапсу легені – ред.).
Під час евакуації до лікарні Володимир ще залишався при свідомості. Розуміючи, що може більше не побачити маму, він тримався за руку побратима та попросив телефон, щоб записати їй голосове повідомлення.
«Вова попросив побратима подати телефон, щоб записати голосове повідомлення мамі. У ньому він сказав лише найважливіші слова - що дуже мене любить. Через відсутність зв’язку я не отримала це повідомлення…», - розповідає пані Ірина.
До Запорізької обласної клінічної лікарні Володимира доправили вже у критичному стані. Лікарі не змогли врятувати його життя. Він помер 16 липня 2026 року о 7:30 ранку.
«Саме в цей час я не знаходила собі місця. Моє материнське серце відчувало страшну біду. Я телефонувала до командування, благала відповісти, що з моїм сином. Коли нарешті додзвонилася, мені сказали слова, після яких моє життя назавжди розділилося на "до" і "після": "Ваш син помер…"».
Для Ірини та її молодшого сина Артема смерть Володимира стала непоправною втратою.
«Це був удар, який неможливо пережити. Здавалося, що разом із Володею померла і частина мене. Я разом зі своєю сестрою приїхала на опізнання… І там я побачила не просто тіло військового… Я побачила свою дитину. Свого маленького хлопчика, якого колись носила на руках, вчила ходити, проводжала до школи, чекала з армії, молилася за нього кожного дня… Переді мною лежав мій син».
22 липня Володимира Неклегу поховали на сільському кладовищі неподалік від могили його вітчима. З болем згадує той день пані Ірина:
«За два місяці до цього ми поховали чоловіка… А тепер - сина. Мій дім спорожнів. Моє серце залишилося назавжди між двома могилами. Я втратила чоловіка. Я втратила сина. І тепер щодня живу лише зі спогадами, фотографіями, сльозами та болем, який ніколи вже не залишить материнське серце».
Пам'ять і честь Герою!
Мирослава Липа
Фото надала мати бійця Ірина Червяк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform