1885 - народився Андрій Ніковський, літературознавець
1885, 26 жовтня – в селі Малий Буялик Херсонської губернії народився Андрій Ніковський, громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист.
Андрій Ніковський. 1920 рік. Фото: uk.wikipedia.org
У сім років втратив батька. Мати вийшла заміж вдруге і переїхала до Одеси. У 1897 році закінчив народну школу, а пізніше, волею долі (на нього звернув увагу ювелір, який взявся матеріально підтримувати талановитого і наполегливого хлопчика) вступив до 5-ї Одеської гімназії, а далі – на природничий факультет Новоросійського університет. Згодом перевівся на слов'яноруський відділ історично-філологічного факультету, цікавився діалектами та мовою творів Квітки-Основ'яненка.
З юних років брав активну участь у культурно-просвітницькому русі, зокрема, з 1906-го у роботі Одеської «Просвіти». Під час навчання в Новоросійському університеті став членом Товариства українських поступовців. З 1907 року почав дописувати до газет «Рідний Край» і «Рада», через рік в останній став постійним автором.
Після закінчення університету рік викладав російську мову і літературу в старших класах жіночих міністерських гімназій Белен-де-Баллю і Висковатової, далі переїхав до Києва на посаду редактора газети «Рада». Після закриття газети з початком Першої світової війни став редактором «Літературно-наукового вісника», а коли і він закрився – редактором журналу «Основа» в Одесі. Дописував і до інших популярних видань. Як секретар одеської «Просвіти» читав лекції про видатних українців.
У березні 1917-го став членом Української Центральної Ради, увійшов до складу виконавчого комітету, працював у декількох комісіях, був призначений комісаром Києва. Тоді ж заснував газету «Нова рада» і став її незмінним редактором. «Ставний, високий, з енергійною плавкою ходою й рухами: повен якоїсь вродженої панської чепурності. Ніковський був на диво обдарований від природи здібностями й красою. Говорив і сміявся тихо. Ніколи мені не довелося чути піднесеного його голосу. А проте, умів мовчки заморозити людину», − згадувала про нього письменниця Галина Журба.
Гостро негативно сприйняв союз УНР із німцями і на знак протесту в березні 1918-го вийшов із складу Центральної Ради. Пізніше так само критикував Скоропадського. В середині травня 1918 року очолив опозиційний до гетьмана Український національно-державний союз (УНДС), підтримав антигетьманське повстання.
Після поразки Української революції разом з урядом Директорії УНР емігрував до Польщі. У 1920 – 1922 роках очолював Міністерство закордонних справ УНР. Наступні два роки жив у Берліні.
Під впливом радянської пропаганди на фоні розгорнутої більшовиками політики українізації у 1924 році прийняв рішення повернутися до України, де залишались його діти. Став співробітником Всеукраїнської академії наук, працював над перекладами творів англійських і російських класиків, укладав українсько-російський словник, видавав твори відомих українських письменників.
Але 1929 року його разом з провідними діячами української інтелігенції арештували у справі так званої «Спілки визволення України» і засудили на 10 років каторжних робіт. Покарання відбув на Соловках. У 1940 році вийшов на свободу, хворий і всіма забутий, оселився у Ленінграді у доньки. Помер в 1942 році під час блокади Ленінграда. Точна дата смерті і місце поховання лишилися невідомими.