1946 – народився Михайло Слабошпицький, письменник, видавець
1946, 28 липня в селі Мар’янівка на Черкащині в родині завідувача сільським клубом народився Михайло Слабошпицький, відомий письменник, літературознавець, громадський діяч, виконавчий директор Ліги українських меценатів, засновник видавництва «Ярославів Вал», лауреат Шевченківської премії.
Михайло Слабошпицький. Фото з особистої сторінки письменника у «Фейсбуці»
На його долю випали всі «принади» повоєнного сільського життя, з голодом і холодом. Історію знайомства своїх батьків Михайло Федотович описував так: «Уявіть собі: війна, Європа палає. З Німеччини повертаються остарбайтери. Повертається мій батько Федот Слабошпицький, йому 21 рік. Повертається Параска Дашко — моя мати. Десь у дорозі вони стрічаються і зачинають мене. Я представляю тих, хто прийшов з «колгоспного раю». Пам’ятаю, вже йшла до кінця «відлига», але коли я вступив в університет, мені в районі не хотіли віддавати паспорт — батько змушений був занести горілки начальнику райвідділу міліції, щоб я міг поїхати до Києва вже з паспортом. Уявіть собі кріпосне право, в якому ми жили!».
Батько мав гарний голос, грав на всіх інструментах, був переможцем різноманітних конкурсів. А ще – любив книги. В їхній хаті завжди було багато книг. Особливо після того, як у сільському клубі сталася пожежа і всі вцілілі книги з бібліотеки перевезли на зберігання в дім Слабошпицьких. «Я був хворобливою дитиною, часто сидів удома. Брав з-під ліжка найтовщу книжку й читав. Десь з дванадцяти років почав складати вірші. Заняття в школі були для мене відпочинком від роботи по домашньому господарству», - згадував пізніше в одному з інтерв’ю Михайло Федотович.
Михайло Слабошпицький з молодшим братом Олегом. 1962 рік. Фото з особистої сторінки письменника у «Фейсбуці»
Повну середню освіту отримав у вечірній школі і подав документи на факультет журналістики Київського університету імені Шевченка. Вступні іспити здав блискуче, набравши 20 балів з 20 можливих. Під час навчання підпрацьовував літературним консультантом у журналі «Україна», публікував новели, нариси, статті. Це було суттєвою підтримкою бідного студентського бюджету. Після закінчення університету в 1971 році почав працювати кореспондентом, а згодом редактором відділу критики газети «Літературна Україна». Був головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-XX».
Не маючи власного житла в Києві на початку кар`єри, вісім років прожив у Будинку творчості в Ірпені, був близько знайомий з багатьма письменниками. До кінця життя теплі стосунки зберігав з Юрієм Щербаком, Віктором Бараном, іншими письменниками. Пізніше про все це написав у біографічній квадрології «Протирання дзеркала», «Тіні в дзеркалі», «З пам'яті дзеркала» та «З присмеркового дзеркала». Був членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.
Написав серію біографічних нарисів і книг про відомих українців, відкрив для широкого читача непересічних представників діаспори, як меценат Петро Яцик чи художники Марія Башкірцева та Никифор Дровняк. Видав біографічні книги «Українські меценати», «Не загублена українська людина. 55 портретів з української діаспори», «25 поетів української діаспори». Писав і про українських письменників – Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка, Олексу Влизька, Романа Іваничука, Василя Земляка. Його роман «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» у 2005 році був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. Високі рейтинги популярності мала і книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».
З мамою Параскою Калениківною. 1976 рік. Ворзель. Фото з особистої сторінки письменника у «Фейсбуці»
У 1995 році став виконавчим директором Ліги українських меценатів – міжнародної благодійної організації, заснованої Петром Яциком для підтримки освітніх і культурних ініціатив. Одним із головних проєктів Ліги став Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, покликаний підняти престиж української мови. Зокрема, переможці конкурсу отримували значні грошові премії. Перший конкурс відбувся у 1999 році і відтоді це – одне із найпрестижніших наукових змагань для школярів і молоді.
Михайло Слабошпицький був співголовою координаційної ради Конкурсу імені Петра Яцика, на ньому трималися практично усі організаційні моменти. «Усвідомлення, що у своїй державі, яка зветься Україною, можна зламати стереотипи, наслідки штучної русифікації, навіть відчуття якоїсь «меншовартості», і пишатися знанням рідної мови обов’язково прийде майбутнім поколінням», – був переконаний він.
Впродовж багатьох років вів авторські програми на радіо «Культура». Найвідомішими були «Прем'єра книги», «Екслібрис», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль». У 2000 році став ініціатором і головним промоутером Радіодиктанту національної єдності. Він же відбирав і редагував перші тексти.
В студії радіо «Культура» з Дмитром Павличком та Світланою Короненко. Фото з особистої сторінки Світлани Короненко у «Фейсбуці»
Ще однією справою життя стало видавництво «Ярославів Вал», яке він створив і незмінно очолював більше 20 років. Видавництво спеціалізується на історичній, художній, мемуарній та дитячій літературі. Сам Слабошпицький називав видавництво «ідеологічним форпостом, фортецею української літератури».
Батько кіносценариста й режисера Мирослава Слабошпицького та журналістки Іванни Слабошпицької. Дружина – письменниця Світлана Короненко.
Помер 30 травня 2021 року після тривалого тяжкого захворювання. Похований у Києві на Байковому кладовищі.