Пам’яті десантника, снайпера Івана Новаковського (позивний «Кабіна»)
Доброволець захищав свою Оболонь, Київ і всю країну
Іван народився 23 липня 1991 року у Києві. Навчався у школі №231 на Оболоні, яку дуже любив з дитинства. Найбільше цікавився історією та географією. Із задоволенням старшокласником їздив з класом на екскурсії в інші міста - до Львова, Тернополя.
Як більшість однолітків, Іван грав у футбол. Старанно займався фізкультурою, бігом. Тестував для себе карате.
Упродовж семи років хлопець навчався у музичній школі по класу гітари. Гарно співав. Але ніби трохи соромився за такі свої вміння, розповідає мама Тетяна Анатоліївна.
Іван не нав’язливо і щиро зі шкільних років допомагав тим, хто опинявся в скруті. Пані Тетяна згадує, як одного разу син попросив згоди на те, щоби він віддав новий светр своєму однокласнику з великої сім'ї, який у холодну пору ходив до школи без теплого одягу.
На вибір професії Івана вплинуло те, що батьки працювали у торгівлі. Тому він вирішив стати маркетологом. Закінчив Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Працював спочатку у кількох відомих торгівельних мережах. А потім, коли захворів батько, долучився до ведення невеликого сімейного бізнесу.
Для сім’ї став великим випробовуванням кінець 2013 року, коли щоразу треба було возити батька на сеанси хіміотерапії. На жаль, попри всі старання, його не вдалося врятувати. Іванові тоді виповнилося лише 23 роки.
«У нас була дружна, працьовита сім’я. Син дуже любив і мене, і папу (саме так називав), – розповідає Тетяна Анатоліївна. – Щоб я не бачила, Іванко після відходу батька плакав в гаражі. Для мене це була дуже велика втрата, я довгий час не могла з тим змиритися, а син не міг бачити мої сльози, постійно намагався розрядити і підтримати: пропонував іти в кіно, на концерти, в гості, купувати найкращий одяг. Казав: «Мама, ти в мене така красива – не треба плакати».
Іван завжди підтримував увагою, словом і ділом тих, хто того потребував. Без зайвої метушні, впевнено і цілеспрямовано. Ці якості передавалися, зокрема, по батьковій лінії, де він був третім Іваном Івановичем. Його дід-тезка був ветераном Другої світової війни.
У перший день повномасштабної війни ровесник відновленої незалежності України вирішив захищати свою своє місто і свою країну. Тетяна Анатоліївна погодинно згадує ту добу. Добре пам’ятає реакцію сина на її пропозицію виїхати з Києва в іншу область або за кордон. Іван відповів: «Ти довго думала таке мені сказати? Я нікуди, мама, не поїду. Це моя земля, це мій Київ, це моя Оболонь. Я нікого не зачепив, ні до кого не вдерся».
Власне авто Новаковських перебувало в ремонті, тож Іван подбав про перебування матері упродовж кількох днів у шкільному укритті, а потім наполіг відвезти її на Житомирщину, звідки родом. А сам, узявши на всяк випадок вдома дві одиниці зареєстрованої мисливської зброї, доєднався до тероборони Києва. Свою Оболонь і всю столицю від російських бронетранспортерів захищав уже з автоматом, виданим від територіального центру комплектування.
Буквально через кілька днів після початку повномасштабної війни Іван разом із тероборонівцями поїхав машиною в Ірпінь допомагати місцевим мешканцям евакуюватися. Тоді у невеликому дворику магазина побачив до десяти вбитих росіянами мирних мешканців, серед яких були дитина у візочку і мама біля нього.
«Коли син повернувся додому ночувати, у нього був нервовий зрив, він плакав, розповідаючи про ці звірства російської армії, – згадує Тетяна Анатоліївна. – Те потрясіння утвердило бажання Івана чинити спротив нападникам».
Взагалі Іван мав офіційний статус обмежено придатного до військової служби. Але постарався переконати, що може захищати Україну – і на початку серпня 2022 року добровольцем доєднався до ЗСУ. Бо дотримувався принципу: хто – якщо не я?!
Спочатку киянин був у навчальному центрі на Житомирщині, потім служив у легендарній 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Іван влучно стріляв, тож потрапив у групу снайперів. Бойові завдання з побратимами виконував на Донецькому напрямку - у районі Мар’їнки.
Іван завжди встигав підставити плече тим, кому було складніше. Його, високого – 2 метри зросту – і статного за силу і витримку побратими називали «Кабіною».
Заприятелював із бійцем на позивний «Батя» з Фастова, який за віком, життєвою філософією і навіть голосом нагадував йому рідного батька. Підбадборюючи, виніс на собі з поля бою молоденького військового з обома перебитими ногами, який спочатку в розпачі просив його добити (і таке є на війні).
Десантник у бригаду доставляв немало трофейної зброї. Мріяв захопити російський танк.
За успішні виконання бойових завдань, проявлені мужність і героїзм під час ведення бойових дій проти російських нападників Івана Новаковського нагородили медаллю «Залізний хрест». У грудні 2022 року йому дали відпустку.
«Син додому приїхав на 12 днів, – пані Тетяна. – Мало з ким з друзів зустрівся. Багато їздив на машині по Києву, ходив по району – і кайфував від того, що тиша навкруги. Зробив тоді чорно-біле, з набережної: Дніпро, голі дерева, сніг і чорні лави для відпочинку… Він підписав цей знімок «Мій улюблений Київ!».
На бойові позиції Іван повертався через Дніпро. Тільки приїхав у Курахове – ввечері разом із побратимами його відправили на виконання складного бойового завдання. Десантник із позивним «Кабіна» загинув 26 грудня 2022 року біля Марʼїнки на Донеччині. Мама дізналася про тяжку втрату 3 січня; понад тиджень не могла отримати відповідь, чому немає зв’язку з Іваном.
Звістка приголомшила пані Тетяну, яка дотепер не може змиритися, що не стало улюбленої дитини. «Я просила сина: «Не йди на війну, бо ти в мене один». Але для нього було важливим захищати від російських нападників мене, Оболонь, Київ і всю Україну», – каже жінка.
Іван завжди був рішучим, сміливим, чесним, добрим. Умів розрядити будь-яку ситуацію гумором. Ніколи не ховався за спинами інших. Займався спортом і був автолюбителем. Любив тварин і мав улюбленого котика. Поруч з ним завжди було комфортно, спокійно, зʼявлялося почуття впевненості і довіри.
31-річний захисник був неймовірно світлою, доброю, веселою та красивою людиною. Зі слів побратимів, навіть після запеклих боїв не припиняв стверджувати: «Все буде Україна!». Він мріяв і був упевнений, що ми здобудемо Перемогу.
Поховали воїна на Берковецькому цвинтарі у рідному Києві.
Посмертно солдата Івана Новаковського нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови.
На честь полеглого Героя Івана Новаковського на фасаді його рідної школи №231 встановили меморіальну дошку. Ініціативу вшанування пам’яті реалізували завдяки зусиллям матері, небайдужих сусідів, волонтерів, активістів та Олега Дурмасенка, автора проєкту пам’ятної дошки.
Також меморіальну табличку встановили на фасаді будинку по вулиці Зої Гайдай, 9/8, у якому зростав і жив Іван.
Вічна шана і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надала Тетяна Новаковська
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform