Пам’яті старшого солдата, водія бронетранспортера Надії Педан (позивний «Ніколашка»)

Була справжньою українською амазонкою — надійною, впертою та безмежно відданою спільній справі.

Старший солдат Надія Педан за документами значилася стрільцем-санітаркою 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 32-ї окремої Сталевої бригади. 

Але на передовій вона стала тією, ким щиро захоплювалися навіть бувалі воїни — безстрашним і вправним механіком-водієм бронетранспортера M113.

Надія загинула 6 грудня 2024 року під час  штурмових дій противника поблизу селища Шевченко на Покровському напрямку. Їй був 41 рік. Жінка сіла за кермо бронемашини тоді, коли завагалися чоловіки, — бо знала, що її чекають побратими.

Надія народилася 11 листопада 1983 року в селі Наталине Красноградського району на Харківщині, згодом жила у місті Валки. З дитинства росла непосидючою, сміливою та небайдужою до всього, що гуде, крутиться і має мотор. Любов до заліза передалася від батька-тракториста: поки однолітки бавилися ляльками, маленька Надя годинами ходила слідом за татом, заглядаючи під капот і вивчаючи кожен болтик.

«Вона з технікою завжди дружила, - згадує мати захисниці, Ірина Миколаївна. - Була самородок, самоучка. Їй це щиро подобалося, вона все схоплювала на льоту. Коли вчилася на швачку, то шити чи плести їй було нецікаво, зате вона сама лагодила швейні машинки. Навіть удома, якщо перегорала проводка чи розетка — я боялася струму, а Надя брала інструменти і сама все лагодила».

У цивільному житті Надія отримала диплом кухаря. Ще у квітні 2015 року вона підписала контракт і працювала у Валківському районному військкоматі. Оскільки окремої їдальні там не було, кмітливій та відповідальній жінці довірили документообіг. Але паперова рутина ніколи не відповідала її невгамовній натурі.

Коли почалася повномасштабна війна, Надія не змогла залишатися в тилу. 20 квітня 2023 року вона мобілізувалася через Красноградський РТЦК. Вдома залишалися літні батьки та двоє дітей — старша донька Вікторія та менша Женечка.

«Вона бачила військових, постійно спілкувалася з хлопцями, мала багато друзів на фронті й твердо сказала: "Я мушу захищати сім’ю. Якщо росіяни прийдуть сюди, що буде з вами? Що буде з моїми дітьми?" - згадує мати. - Вона була військовозобов'язаною, складала присягу і від своїх слів ніколи не відступала».

Спершу Надія служила в Берестині (тоді - Красноград): цілодобово пильнувала за моніторами, фіксуючи повітряні загрози. «Коли вона заступала на зміну, з нею навіть поговорити не можна було — щохвилини контролювала небо, відповідала на тривожні дзвінки», - пригадує Ірина Миколаївна.

Згодом долю фронтового життя Надія розділила зі своїм цивільним чоловіком Сергієм. Разом вони пройшли чимало випробувань, воювали на Курському напрямку, згодом вирішили перевестися в одну частину. Так вони опинилися в 405-му батальйоні, що згодом увійшов до складу 32-ї окремої механізованої бригади. Сергій був досвідченим водієм гусеничної техніки, і Надія мріяла бути з ним в одному екіпажі — навідницею крупнокаліберного кулемета на бронетранспортері.

Проте доля розпорядилася інакше. Під час злагодження та полігонних навчань на M113 Надія випадково опинилася на водійському місці — і вразила всіх.

Старшина роти Олександр пригадує той день із неприхованим захватом:

«Вона була така гаряча за характером, бойова — просто "ух"! Спершу ми планували поставити її навідницею до Сергія. Але на полігоні приїхали інструктори, хтось із хлопців-курсантів ніяк не міг виконати складний заїзд та маневр. Надія не витримала, сама сіла за "емку", шух — викрутила, чітко виконала маневр з першого разу. Інструктори лише роти відкрили: "Все, це готовий мехвод!". Так вона й закріпилася за кермом броні. В армії часто буває, що за штатом ти на одній посаді, а робиш зовсім іншу роботу».

Свою американську М113 Надія полюбила всім серцем. Надсилала мамі фотографії, з гордістю писала повідомлення: «Мамо, подивися, це моя "емочка". Моя машина найкраще їздила, мене командири похвалили». Вона дбала про бронетранспортер як про рідний дім, знала кожну деталь і завжди тримала техніку напоготові.

Побратими згадують, що серед бійців Надія мала колосальний авторитет. Попри жіночність, вона говорила прямо, діяла рішуче й ніколи не ховалася за спини інших. Справжня українська амазонка — надійна, вперта й безмежно віддана спільній справі.

На початку грудня 2024 року підрозділ тримав оборону на Покровському напрямку. Базувалися в районі Удачного, звідки бронетехніка регулярно висувалася на передові рубежі поблизу села Шевченко. Напередодні цивільний чоловік Надії потрапив під ворожий удар — його бронетранспортер посікло осколками, сам Сергій отримав контузію.

Зранку 6 грудня чергова бойова машина M113 — з кулеметом, додатковим захистом та екіпажем — вирушила доставляти штурмову піхоту на передові позиції під Шевченко. Дорогою в бронетранспортера відмовив генератор: доки тримали акумулятори, броня повзла вперед, але зрештою заглухла в «сірій зоні».

Старший технік роти Володимир пригадує фатальні хвилини:

«Нам передали по рації, що "емка" не доїхала, акумулятори здохли. Потрібно було терміново висилати тягач або евакуаційну машину, везти свіжі важкі батареї, рятувати хлопців і техніку. Я забіг у бліндаж до водіїв... Чесно скажу, хлопці завагалися. Напрямок пристріляний, кругом дрони та арта, всі розуміли ступінь ризику. І тут підводиться Надія. Оглянула всіх і різко кинула: "Хай лише я тут буду з яйцями! Треба своїх виручати!". Вона не роздумувала ні секунди. Ми вдвох закинули важкі акумулятори в її машину. І вона помчала вперед».

План був простий: доїхати до зупиненої машини, допомогти перекинути батареї, аби броня змогла рухатися своїм ходом. Проте на місці ситуація виявилася значно критичнішою, ніж передавали по зв'язку. Дорогоцінний час спливав, ворог насідав. Тоді піхотинців пересадили на порожню машину Надії, і вона без вагань повезла групу далі — просто у вир бою.

Згодом на базу повернувся поламаний БТР з іншим водієм. А машина Надії на зв'язок більше не вийшла.

Близько 15:00 поблизу населеного пункту Шевченко противник розпочав масований штурм. Бронетранспортер Надії потрапив у напівоточення. Завдяки мужності водійки піхота встигла спішитися біля лісосмуги і прийняти нерівний бій біля бліндажа. Згодом на кадрах ворожої аеророзвідки побратими побачили її «емочку» — цілу, без слідів фатальних влучань, поруч із позиціями, де наші оборонці стояли до останнього подиху...

Лише через певний час, під час обміну тілами загиблих захисників, Надія повернулася додому на щиті. Її поховали з військовими почестями у Берестині.

Старша донька, 19-річна Вікторія, вступила на бюджет до Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця, навчається на фінансиста. Меншій, Женечці, виповнилося лише 9 років — вона навчається у третьому класі. Тепер турбота про дівчаток повністю лягла на плечі бабусі, Ірини Миколаївни.

«Коли Надя востаннє приходила у відпустку, я плакала, благала її: "Доню, в тебе ж двоє дітей, ми з батьком старі. Може, спишешся за законом, знайдемо вихід?". А вона подивилася на мене своїми великими очима й каже: "Мамо, я себе тут, у тилу, не знаходжу. Там мої хлопці. Там мої побратими. Я не можу їх покинути". Вона була справжньою патріоткою. Казала: "Хай хто хоче тікає, а я з рідної землі ні ногою". І старша донька Віка точно така сама — навіть закордонний паспорт відмовилася оформляти. Каже: "Я нікуди не поїду, я залишаюся жити й вчитися в Україні"», - розповідає мати.

Старший солдат Надія Педан із позивним «Ніколашка» віддала своє життя, захищаючи рідну землю. Вона показала приклад жертовності та сили волі, перед якими схиляють голови воїни Сталевої бригади. Вона була щитом для своїх доньок і надійною бронею для піхоти.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава Захисниці!

Іван Столячук

Фото надані 32 ОМБр

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform