«Мені є за що боротися і заради кого жити».
11 листопада у Чернівцях на Алеї Слави Центрального міського кладовища провели в останню путь військовослужбовця Станіслава Іванова. Захисник зник безвісти 29 листопада 2023 року під час боїв поблизу Богданівки Донецької області. Майже три роки дружина Надія та двоє дітей чекали на його повернення.

Як розповіла Укрінформу пані Надія, Станіслав добровільно пішов захищати Україну в перший день повномасштабного вторгнення РФ. Він служив у 107-й окремій бригаді тероборони. Спочатку військовий перебував на Харківщині, згодом підрозділ перекинули на Бахмутський напрямок.


Останній бій Станіслав прийняв у селі Богданівка на Донеччині. Разом із ним оборону тримали ще семеро військових. Вони до останнього утримували позицію, відбиваючи атаки ворога. Згодом закінчилися боєприпаси, але вийти з оточення бійці вже не змогли. Побратими намагалися дістатися до них і надати допомогу, однак через інтенсивні бої це виявилося неможливим.
«Їх було восьмеро. На жаль, мій Стас уже четвертий, кого ми тут, на цьому кладовищі, поховали. А чотирьох його побратимів ще чекаємо і все одно віримо в краще», - розповіла жінка.

Наступної весни Станіслав та Надія мали відзначити 20-ту річницю весілля. Подружжя виховувало двох дітей - 15-річного сина та 13-річну доньку.
«Прожиті разом роки були неймовірно щасливими. Це мені зараз і допомагає триматися. Бо не всім так щастить. У нас було кохання з першого погляду. Ми зустрілися у Верховині на Івано-Франківщині, звідки Стас родом. Нас познайомили друзі. Уже ввечері він сказав: "Все, ти будеш моєю дружиною". Я ще тоді навчалася у Чернівцях на четвертому курсі. А Стас жив і працював у Києві. Тож я сказала, що не можу з ним поїхати, бо мені треба завершити навчання. А він відповів, що Київ його не тримає. Зібрав речі, приїхав до Чернівців і зняв квартиру. Він говорив мало, але те, що обіцяв, робив. Був людиною діла. Дуже любив подорожувати, ходити в гірські походи, рибалити», - пригадує дружина.

Станіслав займався виготовленням меблів і до повномасштабної війни не мав військового досвіду. Водночас він завжди був небайдужим до долі країни. Брав активну участь у Помаранчевій революції та революції Гідності. У 2014 році на фронт не пішов через народження доньки. Однак із початком повномасштабного вторгнення вирішив добровільно стати до лав захисників.
«Він пішов туди, щоб не йшов на війну його син. Розумів, що діти підростають. Хотів захистити свою родину і країну», - каже пані Надія.

Жінка також допомагає іншим сім'ям військових, які зникли безвісти або перебувають у полоні. Вона координує об'єднання родин бійців 107-ї окремої бригади територіальної оборони.
Тіло Станіслава повернули в Україну під час репатріації. Ідентифікацію вдалося провести за результатами ДНК-експертизи. Надія впізнала військовий жетон, який разом із дітьми подарували чоловікові.
«На жетоні було вигравірувано: "Мені є за що боротися і є заради кого жити". Цей жетон так і залишився при Стасові», - розповіла жінка.

Побратим Станіслава Василь Усатий із позивним «Дісней» згадує його як людину, на яку можна було покластися. За його словами, Станіслав був хорошим сім'янином, працьовитим і умів підтримати інших.
Позивним військового був «Ґрут» - через високий зріст і міцну статуру.
«З ним було не страшно. Він завжди мотивував нас. Коли приходили на позицію, казав: "Хлопці, давайте окопуватися, ставайте до роботи, ніхто не линяє". Він міг повести за собою інших», - розповів пан Василь.

Побратим Леонід Тимко також згадує Станіслава як людину, яка ніколи не відмовлялася від роботи й завжди була готова допомогти іншим.
«Він був одним із тих бійців, які йшли у вогонь і воду заради перемоги та побратимів. Ніколи не казав, що в нього болить рука чи нога, ніколи не відмовлявся від роботи. Постійно був поруч і виконував завдання до останнього», - зазначив пан Леонід.
Військовий розповів, що тоді на позиціях точилися важкі бої, а зв'язок із захисниками обірвався. Побратими до останнього сподівалися, що вони могли потрапити в полон або бути пораненими й опинитися на іншому боці фронту.

На прощання зі Станіславом прийшов і військовий Володимир Савіцький - батько загиблого військовослужбовця Богдана Савіцького. Його син також загинув поблизу Богданівки.
«Кожен, хто поклав там своє життя, - це для нас як рідна людина. Я втратив сина, і цей біль постійно сидить у серці. Кажуть, що час лікує, але час не лікує. Коли втрачаєш дитину, це нестерпно», - сказав пан Володимир.
Він наголосив, що військові свідомо йшли захищати свої родини, дітей, батьків та інших людей, які залишалися в тилу.
«Ці хлопці пішли захистити тих, хто був у них за спиною. Завдяки їм ми зараз живемо на Буковині у відносному спокої. Але хтось за це платить. І цей похорон - теж плата за те, що ми тут живемо...», - додав чоловік.

Честь Герою!
Галина Олійник
Фото автора, з Фейсбук-сторінки Надії Іванової та Леоніда Тимка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform